Читати книгу - "Маруся"

Далі Настя стала роздавати із скрині усе добро, яке було: що дівоче, чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь, роздавала вбогим дівчатам та сиротам, що ні батька, ні матері і що їм нігде узяти; а жіноче, то серпанки, то очіпочки біленькі, то платки на голову, що було наготовлено її дочечці, таким же жіночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня була повнісінька, а тут тобі хоч би що зосталося; усе пороздавала і скриню віддала на церков божу; і подушки, і рядна, усе позбувала за царство небесне Марусі і за душу свою і Наумову; а далі і каже, перехрестившись:

– Слава тобі, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки і обділити добрих людей. Нащо мені теє придане її, коли я і її рішилась… – А переплакавши і каже:

– Де ж наш ще молодий?

От його і привели до неї. Обняла вона його кріпко; цілує, плаче і приговорює:

– Зятечку мій милий!… Синочку мій коханий… Як порох ув оці, так ти мені зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її біля серця носила, а вмираючи, заповідала причепити її тобі, як будуть її ховати… Не забувай моєї Марусі і як вона тебе вірно до смерті любила… Не забувай нашої з батьком старості!… Не покинь нас… приглянь нас у немощах!… Нікому ж нам буде і очей закрити, і пом'янути нас!…

Василь, блідний-блідний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очі, мов у мертвого, дивляться і не бачать нічого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; і незчувся, як тую хустку йому почепили за пояс; насилу промовив до Насті:

– Матінко рідненька!…

Та більш нічого не зміг і сказати.

От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:

– Бог тебе, мій синочку, сиротиночко, удовець без вінця, благословить і матір його божа на усе добреє, тільки не покидай нас!… – Сказавши сеє, пішла голосити над дочкою.

От як зовсім управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на ній коси та цвіточки і на голову положили ще віночок (бо ще не була вінчана), що самі зв'язали, то з жовтих гвоздиків, то з ромену, та з різних цвітків.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотів закон сполнити: підійшов до труни, перехрестив Марусю і каже:

– Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосіллі… Бог послав тобі сей дом; почивай у нім; нехай ні один злий чоловік не певорушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду і з радістю устала з сим святим хрестом.

Після сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услід, хоч гірко плаче, а ще таки посилковався сказати:

– Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радість була… Ти не вернешся вовіки, і я радості не матиму тож вовіки!

От і понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далі криша з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, і в них хусточки. За тим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свічками і диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалібно співають, що хоч-не-хоч так заплачеш. От тут пішли дружечки по парці, усі у свитах, і тільки самі чорні ленти покладені на головах, без усякого наряду і у кожної у руках зелена свічечка пала. За дружечками ішла сама собі світилочка з мечем; за нею свашки, далі дружко і піддружий, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь як молодий ішов з правого боку; на превелику силу іде і неначе й не він; ні до чого йому діла нема, що йому скажуть, те й робе і туди йде, й очей не зведе з своєї Марусі… А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весіллі покривати, покрита уся, тільки вид не закритий; і здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще, як вона хороше вмирала, то так і усмішечка у неї на виду зосталася, і вона ніби усміхається, і потішається, що її так хороше ховають.

Василь би то, може б, і не зійшов би з місця, бо в нього і пам'яті не було, так його вели два старости у рушниках під руки.

За домовиною ішли або вели сусіди й приятелі Наума і Настю, що так і розливаються, як тая річка. А дзвони? так господи! не перестають і усе дзвонять. А народу, народу! І за домовиною, і побіля домовини, і по вулиці напереді, і по воротям, і по плотам… що то і сказать не можна, скільки їх там було.

Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разів зо-становлялися читати євангелія і усякий раз підстилали бумажний платок. Який піп прочита, тому й нлаток.

Відслуживши у церкві службу божу і похорони як слідує, понесли тим же чином і на кладовище. Як стали опускати труну у яму, то від Насті подали двадцять аршинів нерозрізаних рушників та на них і впустили домовину… і що то! Увесь народ так і голосить! а Наум кинувсь навколішки, підняв руки догори та й молиться: «Господи праведний! Твоєю волею осиротів я, старець не-мощний! Тіло моєї дочечки віддаю матері нашій землі; а душу прийми у царство своє… і не остав мене, грішного!» Далі став читати «Отченаш», аж поки зовсім опустили труну і попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землі у жменю… труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю і каже:

– Дай нам, господи, ув однім царстві бути з нею!… Прощай, Марусю, ув останній раз! Нехай над тобою земля пером!

Тож і Настя так зробила. Як же прийшлось Василеві кидати, схватив землі у жменю, як зарида… затруситься, пальці йому звело і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… трясся, трясся, – так і впав нечувственний…

Тут увесь народ, кожний