Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 117
Перейти на сторінку:
вела: просто стояла собі та й стояла. За хвірткою розлягалася широка, розлога і геть порожня рівнина - і більше нічого.

Атрею захотілося піти звідсіля, і то негайно. Він повер­нувся, підійшов до Брами Чарівного Дзеркала і якийсь час дивився на неї зі зворотного боку, не розуміючи, що це. Він подумав, що йому тут більше нічого робити, що звідси треба йти,

— Ні, ні, тільки не це! — голосно сказав Бастіян. — Повертай­ся, Атрею. Ти ж повинен пройти крізь Браму Без Ключа!

але потім усе-таки повернувся до Брами Без Ключа. Йому чомусь захотілося ще раз побачити мідяно-червоний полиск її поверхні. Отож він знову стояв перед нею, похи­туючись то вліво, то вправо, і радів. А тоді ніжно погладив дивовижний матеріал. На дотик він був теплий, наче жи­вий. Тої ж миті дверцята хвіртки ледь прочинилися.

Атрею просунув голову - і аж тепер побачив те, чого спершу, коли він обходив хвіртку, видно не було. Тоді за­брав голову, відступив на крок і роззирнувся: тепер за хвір­ткою була тільки пустельна рівнина.

Він знову просунув голову в ледь прочинені дверця та і знову побачив довгий коридор із численними колонами. За ними виднілися сходи, інші колони, тераси, а тоді знову сходи, і знову цілий ліс колон. Над цими колонами не було даху. Над ними було тільки нічне небо.

Атрею ступив крок - і пройшов через браму. Зупинив­ся, сповнений подиву, роззирнувся. Двері за ним зачини­лися.

Бежеві дзиґарі вибили четверту.

Тьмяного світла, яке потрапляло в комірчину крізь засклений люк у даху, вже майже не стало. Надто темно щоб читати. На останній сторінці Бастіян вже ледь розрізняв слова. Він відклав книжку.

Що ж робити?

Звичайно, тут десь мусив бути вмикач світла. Майже навпо­мацки Бастіян пробрався до дверей і обмацав стіну біля одвірка. Жодного вмикача. І з другого боку — жодного.

Бастіян витягнув з кишені коробку сірників (він завжди носив при собі сірники, бо йому подобалося їх запалювати, а тоді диви­тися, як вони горять), але ті відвологли, а тому спалахнув допіру четвертий. Бастіян спробував відшукати вмикач при цьому слаб­кому мерехтливому світлі, але марно.

Такого він не сподівався. Уявивши собі, що просидить тут цілісінький вечір і ніч у кромішній темряві, він аж похолов з пере­ляку. Звичайно, він уже не мала дитина; вдома чи в якомусь іншо­му знайомому місці Бастіян анітрохи не боявся темряви, але тут, на цьому величезному горищі, серед усіх, цих дивних предметів він не міг не відчувати страху.

Сірник обпік йому пальці, і він його кинув.

Якусь мить Бастіян постояв, прислухаючись. Дощ майже вщух, і тепер тільки легенько стукотів по великому критому бляхою даху.

Раптом Бастіян згадав про заіржавілий семираменний підсві­чник, що лежав десь серед мотлоху. Він пробрався до того місця, навпомацки знайшов підсвічник і повернувся з ним до своїх гімна­стичних матів.

Хлопець запалив ґноти товстих воскових недогарків — усі сім. Довкола розлилося золотаве світло. Полум’я свічок тихенько пот­ріскувало і вряди-годи похитувалося від несильного протягу.

Бастіян полегшено зітхнув і знову взявся за книжку.

VII.

ГОЛОС ТИШІ

Щасливо всміхаючись, Атрею заглибився в ліс ко­лон, які в ясному світлі місяця відкидали густі чорні сіні. Його огортала тиша - така глибока, що він майже не чув навіть кроків власних босих ніг. Він не знав, хто він, як йо­го звати, не тямив, як сюди потрапив і чого тут шукає. Його переповнювало німе зачудування, він був радісний і геть безтурботний.

Долівку між колонами вкривала мозаїка з усуціль пе­реплетеним таємничим орнаментом, на якому подекуди виникали загадкові образки та дивовижні сценки.

Атрею пройшов мозаїчною підлогою, піднявся широ­кими сходами, вийшов на розлогі тераси, знову спустився сходами вниз, а тоді пішов поміж колонами - чи, радше, рушив у мандри довгими алеями колон.

Він розглядав їх, одну за одною, радіючи, що кожна прикрашена інакше, ніж інші: оздоба та знаки на кожній з колон відрізнялись від решти.

Таким чином Атрею дедалі більше віддалявся від Бра­ми Без Ключа.

Пройшовши так-бозна скільки, він нарешті почув як­ийсь далекий заблукалий звук. Здавалося, цей звук витав у повітрі. Атрею зупинився, прислухаючись. Звук наближав­ся, то був немовби чийсь голос: чарівний, мелодійний, чис­тий і дзвінкий; високий, як у дитини; цей голос наче спі­вав, але звучав він безмежно сумно; іноді у мелодії його співу Атрею вчувався схлип або затамоване ридання.

Цей тужливий спів перелітав між колонами рвійно, на­че повів вітру, а тоді нараз зупинявся, ніби аж застигав на місці; він злітав і опадав, наближався і знову віддалявся; здавалося, він літав довкола Атрею, креслячи то більші, то менші кола.

Атрею зупинився і став чекати.

Поступово ці кола ставали дедалі вужчими, тепер уже можна було розчути вплетені у мелодію слова:

- Що стаеться - стається лиш раз один,

І той раз відбутись повинен.

Через ріки, поля, далеч гір, долин

Я промайну, пролину...

Атрею обернувся на звук голосу, який безупинно ши­ряв від колони до колони, однак ніде нікого не побачив.

- Хто ти? - крикнув він.

І йому озвалося луною:

- Хто ти?

Атрею замислився.

- Хто я? - промурмотів він. - Не можу сказати, хто я. Здається, колись давно я знав. Та хіба зараз це має якесь значення?

Співочий голос відповів:

- Маєш на мислі щось потайне - Віршем, у римах, запитуй мене.

Хто б недоладно мову повів -

Не вчую тих слів, не вчую тих слів...

Атрею був не надто вправний у римуванні та віршуван­ні, тож йому здалося, що ця розмова виявиться нелегкою - судячи з того, що голос розумів тільки те, що римувалося. Тому він мусив якусь хвилину добряче помізкувати, перш ніж сказав:

- Якщо навпрямець мені зволено йти-

То насамперед я спитаю, хто ти.

І голос тут-таки відповів:

- Ото - інший спів:

Розумію з двох слів.

І заспівав, уже з іншого боку:

Щира дяка тобі: е добром твоя воля,

Ти бажаний гість, ти мій друг,

А я - голос Тиші, я - Уюляля

В Палаці, де Тайна довкруг.

Атрею зауважив, що голос звучить то гучніше, то тих­ше, однак ніколи не змовкає повністю.

Навіть коли Голос Тиші не виспівував слів, або коли до Голосу Тиші промовляв Атрею, у повітрі безупинно брині­ло якесь звучання. Оскільки Голос Тиші почав віддалятися, Атрею кинувся за ним і гукнув:

- Чи ймеш, Уюлялю, плин моїх слів?

Тебе я не бачу, а дуже б хотів...

Голос шугонув повз нього:

- А хто мене бачив?..

1 ... 27 28 29 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"