Читати книгу - "Нескінченна історія"

Я побіч, одначе, -

Рукою сягти.

- Отже, Уюлялю, ти невидна? - запитав Атрею. Однак, не одержавши відповіді, нагадав собі, що мусить запитува­ти у віршами, а тому промовив:

- Безтілесна ти чи лиш

Себе зріти не даєш?

Почулося тихеньке дзеленчання, яке могло бути сміхом або схлипом, а тоді голос проспівав:

- Так і ні. Скажу лишень:

Йдеш не до мети -

Я невидна в білий день,

Як от видний ти.

Звук і тон - то плоть моя,

Вухо її йме.

Голос мій - то власне я,

То - єство саме.

Атрею занімів у зачудуванні, а тоді пішов услід за голо­сом, кружляючи між колонами. Минуло трохи часу, перш ніж йому заримувалося наступне питання:

- Чи тебе я добре втямив?

Твоя постать - це тільки звучання?

Ну, а що коли стихне співання?

Чи й тебе тоді не стане?..

Голос відразу ж озвався у відповідь, і то десь зовсім близько:

- Коли пісня моя відлунає, спливе -

Така ж мене доля чекає,

Що й усяке на світі створіння живе,

Як лише його тіло минає.

Усе в цьому світі плинне:

Живу, поки спів не згине,

Тож недовго уже протриваю.

Знову почулося оте схлипування, і Атрею, який не ро­зумів, чому плаче Уюляля, поспішив запитати:

- Та чому ти так тужиш, скажи до пуття,

Ще ж ти юна й співаєш, мовби дитя?

І знову озвалося відлуння:

Я розвіюсь ось-ось,

Бо я лише голос печалі...

Але слухай, запитуй-но щось, -

Хвилина ж ген одлітае, -

Що хочеш почути далі.

Голос завмер десь між колонами, і Атрею, який раптом перестав його чути, прислухаючись, повертав голову то в один, то в інший бік.

На якийсь час стало зовсім тихо, а тоді знову звідкись здалеку стрімко надлетів спів, однак тепер він затупав майже нетерпляче:

- Уюляля - це відповідь. Маєш питати.

Не питаєш - то що вона може сказати?

І Атрею крикнув:

- Уюлялю, скажи, я б хотів те збагнути,

Чом так хутко ти маєш пройти, промайнути?

І Голос промовив:

- Дитинна Царівна йде із життя,

І царство казкове - їй вслід.

Це я нині, те місце, - в Ніщо, в забуття

Піде скоро - й мені змеркне світ.

Ми канемо всі у Ніщо і Ніде,

Немов й не було нас на світі.

Імення нове коли хтось їй знайде -

Здоров’я їй знову засвітить.

Атрею швиденько, поки голос не почав зникати, запи­тав:

- А хто б то спромігся її врятувати -

Імення нове тій Царівні обрати?

Голос Тиші відповів:

- Слухай, слухай мої слова,

Хай ти зараз їх не розумієш -

Десь у пам’яті глибоко їх заховай,

Поки звідси ти підеш,

Щоб міг перегодом, у кращу годину

Слова ті підняти, як сонце - днину,

Порушивши спогад на моря дні, -

Той мій голос, що ось він звучить,

Усе стало на тім, чи тобі пощастить,

А чи ні...

Проспівавши це, Голос раптом став ледве чутним, і як­усь мить бриніло тільки якесь тужне квиління без слів, а тоді Голос нараз заговорив зовсім поруч з Атрею, гак наче нашіптував йому на вухо:

- Хто зможе Дитинній Царівні ім’я

Нове якесь подарувати?

Ні ельфи, ні джин, ні ти, ані я -

їй нікому руку подати.

Від закляття ніхто їй не рятівник,

Ані від недуги: ми - тіні,

Безтілесні постаті, жителі книг.

Сповняємо те, що повинні.

Ми - мрії, малюнки, ми - гейби сни

В тій книзі, такі ми - й кінець,

Не здатні творити ми новизни -

Ні дитя, ні король, ні мудрець.

По той бік Фантазії царство є все ж,

Те Царство - Зовнішній Світ,

І селяться там - багаті, авжеж,

Та до них - уже інший підхід.

Синами Адама по праву їх звуть,

Обивателів місця земного,

Єви доньками; це - земнородний люд,

Кровні браття Правдивого Слова.

Одвічним наділені даром вони -

Давати ймена прерізні,

Вони ж і життя в усі часи

Дитинній несли Царівні.

Ймена їй чудові, нові дарували,

Та стільки спливло уже літ,

Як тут, у Фантазії, люди бували -

Уже й застиг по них слід!

Для них ми - ніщо, ми пішли в забуття,

Як ото забувається вірш.

Якби ж хоч одненьке людське дитя

Загостило - не треба більш!

Якби ж мало віру хоча б те одне

Й готове було нас почути!

їм близько до нас, а відсіль не сягне

З нас ніхто у той світ, межи люди.

Бо ж по той бік Фантазії - світ речей,

І туди, кажу, не сягти.

Ти чуєш, мій юний герою? Ачей

Що кажу, те затямиш ти?

- Так, так, - отетеріло промовив Атрею. Він намагався закарбувати в пам’яті все почуте, але не знав, навіщо йому це, а відтак не дуже розумів, що має на увазі Голос Тиші. Він тільки відчував, що йдеться про щось дуже-дуже важ­ливе, однак це виспівування і безконечне римування стра­шенно його втомили. Його хилило на сон. Уже западаючи в дрімоту, він промурмотів:

- Аякже! Це тямитиму й уві сні,

Але що з цим, повідай, робити мені?

І Голос озвався:

- Ти сам те маєш знати -

Я все тобі повіла.

Тікає час крилатий -

Розстання мить наспіла.

Уже майже засинаючи, Атрею запитав:

- Відходиш ти?

Але ж куди?..

Але тепер у Голосі знову виразно почулося схлипуван­ня, а сам Голос, співаючи, віддалявся все більше і більше:

- Ніщо - уже біля мене,

Уже й Оракул мовчить.

Тепер ані згук не злине,

Що вгору-вниз летить.

З усіх, хто сюди приходив

У ліс колон кам’яних,

Щоб чути мій голос-подих, -

Можливо, тобі це удасться,

Чого жоден не міг сягнуть,

Та щоб усміхнулось щастя -

Що співала тобі - не забудь!

А тоді, вже зовсім здалеку, до Атрею долинули слова:

- Через ріки, поля, далеч гір, долин -

Я промайну, пролину...

Що стаеться - стаеться лиш раз один,

І той раз відбутись повинен...

Це було останнє, що почув Атрею.

Він опустився під одною з колон, опершись на неї пле­чима, подивився в нічне небо і замислився над почутим. Тиша огортала його, немов м’який, щільний плащ, і він заснув.

Коли Атрею прокинувся, уже настав прохолодний