Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хай тобі грець, я тобі…— багатообіцяюче донеслося з темряви картини, де, схоже, уклали тимчасове перемир’я негри.
Субота здивувався.
— Вони що, по-нашому можуть?
— Навчилися, — байдуже відповіла Діана, машинально поправляючи волосся. — Адже зайнятися все одно нічим: бийся собі та чужі розмови підслуховуй.
— Зрозуміло, — кивнув Юрій Олексійович, хоча достоту нічого не розумів. Навіть якщо відкинути будь-яку містику і прийняти як даність, що на стіні висить планшетний комп’ютер, який, згідно з програмою, видає всілякі рідкісні звуки, все одно головне було незрозумілим — навіщо?
— Ходімо, я тобі покажу наше хазяйство, — сказала секретарка. — Тільки ти не дуже дивуйся, гаразд? Усе-таки контора в нас впливова, люди різні ходять, події теж різні трапляються. Списуй усе на місцевий колорит і гру уяви, так буде простіше.
— Як скажете, — погодився Субота.
— І давай все-таки на «ти», — попросила вона. — Сам скоро переконаєшся, що так набагато легше.
— А на брудершафт будемо пити? — пожартував Субота і, мабуть, не зовсім вдало, тому що обличчя Діани якось сіпнулось і вона нічого не відповіла.
А за мить Діана вже тягла його за собою нескінченними коридорами в спекотну утробу таємничої корпорації «Легіон». І куди тільки поділися її спокій, м’який смуток і погляд, який так його хвилював. Тепер перед Суботою була акула адміністративного сектора — рішуча, холодна, чужа.
Першим на черзі виявився сценарний відділ.
— Сценарний? — перепитав Субота. — Кіно знімаєте?
— І кіно теж, — дещо невизначено відповіла Діана. — 3 ухилом у реалізм.
Невідомо, що за реалізм тут знімали, але в сценарному відділі панував тотальний сюр.
Це було велике, погано освітлене приміщення, у кутках якого панував морок. До стін липнув чорний оксамит, що стишував звуки, та й рухи теж. Подекуди темрява розчинялася сяйвом смолоскипів, які стриміли просто зі стін, або напівмертвими лампами, що вихоплювали з мороку шматки простору, як крокодил вихоплює рибу з води.
Спочатку Суботі здалося, що вся кімната втикана розташованими по периметру скульптурами. Потім він зрозумів, що це все-таки живі люди, тільки аж надто нерухомі. А придивившись, здригнувся: нерухомість виявилася не найстрашнішою, набагато гіршим був зовнішній вигляд.
Здавалося, що купа мерців різних ступенів розкладу підвелися з безодні пекла й розсілися всюди, а деякі навіть стояли, жахаючи обвислим лахміттям гнилої плоті. Поки що вони не бачили Суботу, але він чомусь знав, що коли його виявлять — уся зграя кинеться вперед, роззявляючи в голодних корчах бездонні пащі. Не зводячи з них очей, Субота замахав руками позаду, намацуючи двері, але Діана штовхнула його вперед, а сама плеснула в долоні.
Від цього світло спалахнуло яскравіше, стали помітні деталі. Не на цвинтарі вони опинилися в ніч на Геловін, а на театральній виставі, моторошнуватій, але ефектній. Так, це був саме театр, причому невеликий, заштатний, а персонажів тутешніх у жодну психлікарню не пустили б, не кажучи про звичайний цирк.
Найближче до дверей сидів кудлатий, похмурий, як ніч, запнутий у безбарвний вовняний гіматій, у сандалях, із довгою палицею в руці, надійно впертою в підлогу, з вигляду могутній, міцний, — і притому безтілесний, більше схожий на похмуру тінь, крізь яку зяє прірва. У його очах, порожніх, підземних, мерехтіли червоні вулканічні спалахи.
Діна поглядала на Суботу, насолоджувалася його сум’яттям.
— Схожий? — несподівано запитала вона.
— На кого? — розгубився Субота.
— На Гадеса…
Він знову кинув погляд на кудлатого. Той не ворухнувся, але якось відреагував — смертним жахом, холодом пекла повіяло від нього. Мабуть, схожий… якби владика Аїду не був богом, а мав смертне тіло, напевне, саме так би він і виглядав… У сценарному відділі явно готувалися до стародавніх містерій — і далі, наскільки сягало око, можна було розрізнити всіляких чудовиськ у людській подобі. А деякі, пригадував Субота, не лише в людській.
Йому хотілося ще раз поглянути на Гадеса, але він побоявся. Здалося, що актор, відокремлений від них коконом страшної ролі, раптом виломиться зсередини назовні і, охоплений чорним божевіллям, виявиться не зовсім актором або навіть зовсім не актором…
За кудлатим Гадесом сиділа жінка. Червоний пеплос вільними складками стікав з її сильного тіла. На поясі висіли довгий кинджал і важка зв’язка ключів. Поруч горіли два смолоскипи, розріджуючи електричне світло, надаючи йому непевності, біля ніг жінки, тихо попискуючи, корчився в судомах, помираючи, чорний цуцик. Очей жінки не було видно, їх приховувала чаклунська маска, що складалася з трьох облич: одне дивилося прямо, інші — ліворуч і праворуч. Жінка здригнулася, глянула на Суботу фальшивим ликом, і волосся на її голові заворушилося: немов ожило безліч змій. Субота відсахнувся, але одразу ж збагнув, що йому здалося: просто замиготів поблизу смолоскип.
Він озирнувся на Діану з острахом і захопленням.
— Геката?
Діана кивнула.
— Богиня смерті й чаклунства, княгиня пекла.
Ні, Субота не помилився: це була масштабна містерія, з виходом і представленням богів, і не лише античних.
Наступний сидів просто на підлозі — напівголий червоношкірий індіанець, довгий шкіряний фартух прикривав його стегна, спадаючи до колін. Точніше сказати, до коліна — нога в нього була лише одна. Вона стояла в невеличкій купці борошна, вставлена в неї навіки. Обличчя індіанця було розфарбоване чорним і посмуговане жовтими поперечинами, очі, вкриті кіркою льоду, нерухомо дивилися всередину. Прибите до скроні тонким цвяшком мідне дзеркальце нічого не відбивало — з нього сотався назовні, каламутячи простір навколо, ріденький сірий дим, — а на грудях божества висіло на жовтій стрічці кругле шкіряне кільце, темне, нещадне.
Цього бога Субота не знав, і Діана підказала:
— Примхливий володар, ворог, серце гір, сіяч розбрату… Великий і страшний Тескатліпока…
Ацтекський божок раптово вишкірив дрібні жовті зуби, посміхнувся, затягнув курявою все довкола: щось невимовне рвалося назовні з мідного дзеркальця, мороз повз по спині… Субота здригнувся, прискорив крок, залишивши примхливого владику позаду: ні, куріть краще без нас.
Далі стояв, дивлячись із викликом, чоловік без віку в чорно-червоному шкіряному вбранні, у чорних м’яких чоботях, з русявим, сивим, випаленим вічною темрявою волоссям, з гордовитим і злим поглядом. Ліва рука його в срібній рукавичці стискала короткий отруєний спис.
Його Субота впізнав легко: це був принц Нуада з фільму «Хелбой. Золота армія».
— Аргетламх, — пробурмотіла тихенько Діана, і в голосі її, зазвичай трохи глузливому, Субота вловив тінь дивної поваги.
Ще далі завмер єгипетський бог з головою віслюка — чудово зробленою, не відрізнити від живої. Біля ніг його схрестилися дві променисті сталеві кістки, гарячі вітри пустелі віяли навколо. Він щось тихо бурмотів собі під ніс, тонким голоском, як у євнуха, не турбуючись тим, чи його чують і розуміють.
З-за чолов’яги з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.