Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони... поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів... будують відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права».

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р., за півтора місяця до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руху України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР, має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад із Польщею від 1932 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1934 р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1931 р. (порушений 1979 р.).

Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, що кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова Коса Тузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправедливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918—1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО і, як очікується, стане членом ЄС в 2007 р. Членство в цих організаціях обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальних претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.

Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки без'ядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.

Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.

Фінансування Збройних сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: у 1992 р.— 2,4%; у 1993 р.— 1,57%; у 1994 р.— 1,46%; у 1995 р.— 1,8%; у 1996 р.— 1,9%; у 1997 р.— 1,35%; у 1998 р.— 1,35%; у 1999 р.— 1,4%, у 2000—2005 рр.— близько 1,4% ВВП, у 2006 р.— 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина — 4,5% ВВП, Румунія — 2,5% ВВП, Угорщина — 1,8% ВВП; Росія — 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярдів. Між тим, лише за офіційними даними Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.

Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сил можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально-технічне забезпечення — 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%. В Україні відсутнє навіть наближення до цієї пропорції.

Збройні сили України радикально скорочуються починаючи з 1992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація — понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні сили України налічують лише 245 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині — 0,65 мільйона, у Польщі — 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президентства Кучми знизило обороноздатність держави через неефективне управління та