Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

– Це вигідна партія, – знов заводить мати. – Джино дуже милий, і гроші в нього є – тобі нічого не бракуватиме.

– Нічого, крім головного, – відповідає вона.

Джулія відмовляється пристати на цю пропозицію та замкнути себе власноруч у золотій клітці. Вона не хоче все життя вдавати з себе щасливу дружину.

– Інші так живуть – і нічого, – каже mamma, і Джулія розуміє, що вона має рацію.

Її мати була щаслива у шлюбі, дарма що вибору перед заміжжям у неї особливо не було. Проходивши у дівках до тридцяти років, вона була змушена прийняти пропозицію П’єтро Ланфреді, що залицявся до неї. Кохання прийшло згодом. Незважаючи на свій вибуховий характер, батько Джулії був доброю людиною, тож зміг пробудити в ній почуття. Можливо, дочці пощастить так само.

Джулія піднімається до своєї кімнати та зачиняється в ній. Вона ніяк не може зважитися на це. Їй не хочеться нічого – тільки цілувати гарячу шкіру Камаля. У неї немає жодного бажання лягати до холодного ліжка, загортатися у крижане простирадло, зовсім як героїня роману сардинської письменниці, що так її вразив, «Mal di pietre»:[53] не в змозі покохати того чоловіка, за якого вийшла заміж, жінка блукає вулицями в пошуках загубленого кохання. Джулія не хоче перетворитися до кінця життя на примару. Вона згадує слова Nonna: «Роби що хочеш, mia cara, тільки не виходь заміж».

А втім, хіба в неї є вибір? Хіба може вона допустити, щоб її мама та сестри опинилися на вулиці? «Життя надто жорстоке, – побивається вона, – тепер мені доводиться нести тягар відповідальності за долю всієї родини на своїх слабких плечах».

Сьогодні їй бракує сміливості зустрітися з Камалем, що чекає на неї. Сама не знаючи чому, вона доходить до маленької церкви, яку так любив її батько, – від усвідомлення того, що починає думати про нього в минулому часі, її аж пересмикує. Він усе ще живий, виправляє вона саму себе.

Хоч вона й не звикла ходити до церкви й молитися, втім сьогодні їй конче необхідно зібрати себе докупи. О цій порі в капличці порожньо. Усередині панує якась атмосфера повстяної тиші, від якої виникає відчуття, ніби ти втік так далеко від світу або ж, навпаки, потрапив просто до його серця. Може, все завдяки цій прохолоді, ледь відчутному аромату ладану, відлунню кроків під кам’яним склепінням? Джулія затамовує подих: у дитинстві вона почувалася зворушеною, входячи до церков, наче потрапляла на священну, таємничу територію, заселену душами, яким сотні років. Тут завжди горить кілька свічок – цікаво, хто підтримує ці крихітні ефемерні вогники посеред мирської метушні?

Джулія кидає монетку до скриньки для пожертв і бере свічку, потім ставить її на свічник поряд з іншими. Тоді запалює її та заплющує очі, починаючи пошепки молитися. Просить небо повернути їй батька, дати їй сили прийняти це життя, яке вона собі не вибирала. Надто дорого доводиться родині Ланфреді платити, думає вона до себе.

Для того щоб урятувати їх, потрібне диво.

Але в цьому житті чудес не буває. Джулія це знає. Вони траплялися у Біблії або в тих книжках, які вона читала малою. Та вона перестала вірити в казки. Нещасний випадок, що стався з її батьком, змусив її дуже швидко подорослішати. Вона не була до цього готова. Так приємно було ніжитися в своїй юності, наче в гарячій ванні, з якої не хочеться вилазити. Але час зрілості настав – і виявився досить жорстоким. Сон закінчився.

Цей шлюб – єдине можливе рішення. Джулія вже сто разів прокрутила в голові цю думку. Джино викупить закладну, що нависає загрозливою хмарою над їхнім будинком. Хоч майстерня вже приречена, то принаймні вона зможе врятувати їхню родину. Саме це мала на увазі мама, саме цього хотів би papa. Цей аргумент остаточно переконує Джулію.

Того ж вечора вона пише листа Камалю. Їй здається, що слова, викладені на папері, вийдуть не настільки жорстокими. У своєму листі Джулія розповідає про майстерню та загрозу, що нависла над її родиною. І каже йому, що збирається вийти заміж.

Зрештою, вони нічого не обіцяли одне одному. Джулія ніколи не думала про своє майбутнє з ним, не уявляла, що ці відносини можуть тривати досить довго. Вони належать до різних культур, сповідують різних богів, мають різні традиції. І все-таки шкіра їхніх тіл так добре пасує одна одній. Тіло Камаля наче створене для її власного. Біля нього Джулія почувається справжньою, живою, чого з нею ніколи не було. Це нестримне бажання мучить її, зводить з розуму, не дає заснути вночі, змушує її прокидатися щоранку і щодня прагнути до цього чоловіка, з яким вона тільки нещодавно познайомилася, про якого їй майже нічого не відомо, а тим часом він пробуджує в ній такі почуття, яких ніколи в її душі не викликав жоден інший.

«Це не кохання, – намагається вона переконати сама себе. – Це щось інше. Я мушу від цього відмовитися».

Джулія навіть не знає, куди надіслати цього листа – де живе її коханець, їй невідомо. Якось він сказав їй, що знімає кімнату у віддаленому районі з одним зі своїх колег. Ну й нехай, Джулія віднесе цього листа до печери, де вони зазвичай зустрічаються. Вона покладе його під мушлю біля скелі, коло якої так часто спліталися їхні тіла.

Їхня історія закінчується так само випадково, як і почалася, спадає їй на думку.

Тієї ночі Джулія не може заснути. Про спокійний сон вона забула після того, як висунула шухляду в кабінеті papa. Лежачи в ліжку, вона дивиться, як стрілки годинника потроху повзуть по колу. Щоночі вона мучиться так, ніби новий день більше не настане. Їй навіть несила читати. Так і лежить вона – нерухомо, мов кам’яна брила, у полоні темряви.

Незабаром їй доведеться повідомити робітницям про закриття майстерні. Це муситиме зробити саме вона – на сестер чи на матір можна не розраховувати. Їй доведеться звільнити цих жінок – це для неї не просто колеги, вони давно стали її друзями. Джулія нічим не зможе зарадити їхньому горю – хіба що пролити гіркі сльози разом