Читати книгу - "Білі зуби"

— Смердючі брехні! Якщо вони герої, то де їхні медалі? Де груди в орденах? У всіх героїв щось таке є. Хоча б якісь орденські планки. І тому кожного героя видно за десять миль. Ну, сама то я не бачила… хіба на фотографіях, — тут вона відригнула і на секунду знітилася, — але ж ні, дорогенька, ми маємо подивитися правді в очі. Глянь, що їм залишилося. Самад має одну руку і торочить, що шукає Господа, але насправді Господь уже давно про нього забув і лишив подавати каррі в ресторані, в якому він уже два роки носить жилаву козлятину бідолахам, котрі нічого кращого у своєму житті не бачили; а Арчібальд… ні, ну подивися правді в очі…

Алсана зупинилася і глянула на Клару, щоб побачити, чи можна говорити далі й чи не зробить вона їй цим боляче. Але Клара сиділа із заплющеними очима, бо вже дивилася правді в лице; молода дівчина впритул дивилася на старого чоловіка; далі вона розплющила очі й, легко усміхнувшись, закінчила Алсанине речення:

— …а Арчібальд перекладає папери, щоби заробити собі на життя, о кусе.

До речі: видається, що порада Алсани дивитися правді в очі є вельми слушною; зазирнути їй точно в самі зіниці; такий собі сумовитий та чесний погляд, доскіпливий аналіз, котрий крізь проблему прозиратиме у саму її серцевину, а крізь серцевину — в самий її корінь; питання лише, як глибоко ти хочеш зазирнути. І наскільки глибоко варто зазирати? Старе американське запитання: то чого ти хочеш, крові? Майже напевне захочеш більше, ніж крові: знати сказане подумки, почути взагалі не сказане, побачити медалі та фото, списки та посвідчення, жовті клапті старого паперу, крізь який проступатимуть слабкі брунатні начерки дат. Назад, назад, назад. Ну добре, нехай. Повертаємося назад до Арчі, нічим не заплямованого, рожевощокого, виплеканого Арчі, котрий виглядає у свої сімнадцять достатньо дорослим, щоби одурити членів медичної комісії з їх олівцями та ростомірами. Назад до Самада, котрий на два роки старший, а на вигляд немов свіжоспечений теплий хліб. Назад аж до того дня, коли вони вперше опинилися один побіч одного, Самад Мія Ікбол (другий ряд, рядовий Ікбол, крок вперед!) і Альфред Арчібальд Джонс (ліва, ліва, раз, два, три!), у той день, коли Арчі зненацька забув найістотнішу з добрих манер справжнього британця. Увесь час повертався до Ікбола поглядом. Вони стояли плече до плеча на узбіччі очорнілої, випрасуваної російською бронетехнікою дороги, в однакових маленьких трикутних пілотках, натягнутих на голови, немов паперові кораблики, в однакових кусючих уніформах, а їхні змерзлі на кінчиках пальців ноги однаково спочивали у чорних запилених черевиках. Проте Арчі відвести погляду від сусіда не міг. І Самад здався, перестав звертати на те увагу, чекав, доки минеться, й лише пізніше, коли вони вже битий тиждень тряслися скоцюрблені в танку, в задусі та спеці замкнутого броньованого корпусу, він відповів на той недремний погляд, з яким був уже змирився, якщо тільки такі гарячі голови, як він, здатні були з чимось миритися.

— Друже, що ти там у мені знайшов такого таємничого, що так привертає твою увагу?

— Мою що? — занепокоївся Арчі, котрий зовсім не збирався на війні вести особисті розмови. — А, ні, ніхто, тобто ніщо, нічого такого, а що ти маєш на увазі?

Вони майже шепотіли, бо інакше розмова аж ніяк не була б особистою: в кабіні їхнього «Черчілля», котрий саме гуркотів Афінами дорогою до Фесалонік, окрім них, було ще двоє солдатів та капітан. Це було 1 квітня 1945 року. Арчі Джонс був водієм танка, Самад — радистом, Рой Макінтош виконував функції другого водія, далі на своєму сидінні коцюрбився гарматник Віл Джонсон, а ще вище сидів Томас Дікінсон Сміт, котрому, щоправда, низька стеля заважала гордо піднести голову і виявити всю велич свого нещодавно отриманого капітанства. Усі п’ятеро от уже три тижні не бачили нікого, крім як одне одного.

— Я просто маю на увазі, що ми, схоже, промучимось у цій бляшанці ще зо два роки.

Зненацька у навушниках почулися позивні, й Самад, котрий не хотів, аби вважали, що він нехтує своїми обов’язками, швидко й ефективно відповів на них.

— Ну і? — запитав Арчі, після того як Самад повідомив їхні координати.

— Ну і такого довбаного роззирання жодна людина не витримає. Ти що, досліджуєш повадки танкових радистів чи тобі просто подобається моя задниця?..

Їхній капітан Дікінсон Сміт, котрому направду подобалася задниця Самада (але не тільки вона, а ще його розум, його стрункі м’язисті руки, котрим би краще обіймати коханця, а також його звабливі зелені/ карі очі), негайно перервав балачку.

— Ікболе! Джонсе! Ану займіться справою. Хто тут ще мені язики чесати буде?

— Я лише зауважив йому, сер. Людині важко сконцентруватися на всіх цих Еффокстротах і Зетзебрах, на всіх цих крапках-тире, коли твій псячий напарник стежить своїми псячими очима за кожним твоїм рухом, сер. У Бенгалії сказали б, що людина з такими очима наповнена…

— Заткнись, султан, гомік ти нещасний, — втрутився Рой, котрий ненавидів Самада, і особливо ці-його-радистські-штучки.

— Макінтоше, — сказав Дікінсон Сміт, — зачекай, не перебивай нашого султана. Хай султан скаже.

Аби уникнути припущень щодо його симпатії до Самада, капітан Дікінсон Сміт завів собі звичку насміхатися з нього, повторюючи ненависне йому прізвисько «султан», але ніяк не потрафляв зробити це достатньо ущипливо; капітан вимовляв те слово надто м’яко, надто близько до розкішної рідної Самаду мови, через що Рой і ще вісімдесят інших Роїв під прямою орудою Дікінсона Сміта ненавиділи капітана, насміхалися з нього і відверто виказували йому свою зневагу; до квітня 1945 року всі вони були сповнені презирством і по горло ситі цими його командирсько-збоченськими штучками. Арчі, котрий у Першому штурмовому полку був новеньким, про такі речі лише починав здогадуватися.

—