Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Вже 16 липня союзники почали скидати на нас займисті бомби, цілі зграї літаків випорожнювали над містом свої кишки. Сирени завили і не стихали аж до серпня. Ми з дідом це вже пережили, але для батька з мамою війна почалася щойно з росіян за нашим вікном. Бо тим часом союзники були в місті, а німці на підступах.

Ми з Сарело кинулися до вікна, щоби побачити зброю, про яку знали лише з розповідей. Принишклі й немов зачаровані, ми витріщалися на ту машинерію, яку тим часом накрили брунатно-зеленою маскувальною сіткою. Раптом мама обернулася і приклала до рота долоні. «Господижтибожеміймилосердний! — зойкнула вона. — Та ж подивіться, наш дім — справжнісіньке звинувачення проти нас. На стіні Гітлер, повсюди розкидані Сигнали й німецькі книжки». І дійсно: ми зовсім забули замести сліди нашої справи. Стерти, якщо не з пам'яті, то принаймні звідусіль, де вона могла нас зрадити.

Батько й дід хоч і не поділяли настрої інших німців, проте сповна — їхню провину. Це вони давно зрозуміли. Вони були селяни, і для них націонал-соціалізм, щось, що відбувалося не на їхній землі, був такою самою абстракцією, як і твердження, що земля кругла і обертається навколо сонця. Та хто б нам повірив, коли на стіні — Найбільший Вождь Всіх Часів?

Того самого, дещо припізнілого висновку, дійшов і Пауль, сусідський син. Через інше вікно ми побачили, як він, скрадаючись, вислизнув з дому і закопав у саду якусь скриньку. Ми були певні, що в ній лежить прапор зі свастикою, який він хотів зберегти до остаточної перемоги, і есесівська форма, яка ще в день його повернення, з його слів, опинилася на горищі. А тепер вже й горище не здавалося йому достатньо надійним сховком.

Інші сусіди почали діяти раніше. Ще в серпні, коли румуни перестали бути нашими братами по зброї, підозріло закурилися димарі й багаття в садах. Вогонь пожирав фотографії синів, що приїздили у відпустки з фронту. Знимки свят у німецьких строях. Газети й книжки, платівки, вимпели, дитячі шкільні зошити, ну і, звісно ж, Гітлер, сотні Гітлерів. Що не вдалося віддати вогню, вивозили або закопували. Глибоко — щоб власний пес, бува, не винюхав і в найменш слушну мить не приволік знов додому. Іграшкові дитячі армії, юнацькі нагрудні значки, гравійовані пивні гальби дорослих.

Мама зупинялася біля кожного предмета, брала його в руки і питала: «А це не надто німецьке?» Кожен наважувався висловити свою думку, врешті батько вирішував, чи ця річ залишиться, чи краще її позбутися. Ми скидали все на простирало, розстелене посеред кімнати. Я пожертвував всіма своїми скарбами: моделями месершмітів, пряжкою з Паулевого ременя, на якій було викарбувано «Моя честь — вірність».

Тепер розп'яттю вже не треба було ділити стіну з Гітлером. Перш ніж разом із Сарело згорнути і зв'язати чотири кінці простирала, батько видобув звідкись фотографію Сталіна і вклав її в рамку замість Гітлера. А тоді поставив на комод, сперши до стіни. Тимчасово. Там, де колись стояло радіо марки «Зроби сам», перш ніж нам, як і всім німцям, довелось його здати.

Та батькові все ще було замало. Він зібрав усі годинники в домі і розклав їх на столі у світлиці. «Кажуть, росіяни дуже люблять годинники. Так їм не треба буде перевертати весь дім, коли прийдуть до нас». Він прискіпливо подивився на нас: «Відтепер ми румуни. Зрозуміло?» Ми кивнули. То було перше і найстрімкіше з усіх перетворень у моєму житті.

А тоді вони знесли все вниз, щоб згодом якось позбутися. Дід знову взявся за ножі і пішов за ними. Мама, поклавши руку мені на плече, розглядала Сталіна. «Якщо він у нас вдома, з нами нічого не може статися».

За якийсь час, коли ми вже трохи заспокоїлися, наша хвіртка розчахнулася, і в бік дому рушили троє росіян, один з рушницею напоготові. Мама відчинила двері і гукнула їм назустріч: «Товаріщі!», що по-російськи означає те саме, що й по-румунськи. Вони спантеличено зупинилися, подивились на неї, тоді відштовхнули набік і увійшли в дім. Своїми тяжкими чоботиськами вони ступали по нашій дощаній підлозі. Я знав, що там, унизу, двом чоловікам і одному хлопцеві, зодягненим лише в підштанці й різницькі фартухи, аж подих перейняло. Що перед ними лежить розсвіжована свиня. І Гітлер, загорнений у простирало.

Росіяни кинулися чогось шукати, чого ми спершу не зрозуміли. На годинники вони навіть не глянули. А тоді прозвучало слово, яке вони з притиском повторювали, побачивши наші спантеличені лиця. «Цуйка» — румунською горілка. Здавалося, у себе в Росії вони тримали горілку в спальні, бо саме там шукали найзаповзятіше. Мама безпорадно знизала плечима, і я знав, що вона радо віддала б усі пляшки горілки, якби вони тільки не були в льоху.

Солдати дедалі втрачали терпець, здається, вони лаялися своєю мовою. Нарешті розгледіли колекцію годинників. Утім, вона їх не вдовольнила, бо то не були годинники, які вони могли взяти з собою, а тільки будильники і настінні. Один солдат знайшов чоловічий одяг і вже збирався його взяти, коли ми почули, як хтось піднімається сходами з льоху. Батько надійшов з двома пляшками в руках. Він поставив їх біля годинників перед остовпілими солдатами і врочисто проголосив: «Товаріщі, цуйка!»

Ми чекали, що зараз земля розверзнеться під нами й поглине нас. Що вона прийме нас у себе, як приймають лише могили. Та замість розпитувати, росіяни зареготали так голосно, ніби хотіли відшкодувати всі поневіряння, які їм випало витримати в їхньому поході на Берлін. Один з них показав на стіл, а тоді на батька. «Часи!» — сказав він, і тепер уже