Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

— Мої хлопці, — сказала вона і чи то провалилася в сон, чи знепритомніла.

У мене боліла голова. Я взяв кілька таблеток аспірину з однієї з численних пляшечок на її столику. Дейв тримав одну її руку, а я — другу. Під ковдрою було тіло не нашої матері, а замореної та деформованої дитини. Ми з Дейвом покурили та трохи побалакали. Не пам’ятаю, що ми казали. Вночі пройшов дощ, температура впала, і ранкові вулиці були вкриті кригою. Ми чули, як паузи після кожного її хрипкого вдиху стають довшими й довшими. Нарешті більше вдихів не було, а була лише пауза.

Похорон матері відбувався в Конгрегаціоналістській церкві в Саутвест-Бенді; церква її парафії в Методист-Корнерс, де ми з братом росли, була зачинена через холод. Я сказав надгробне слово. По-моєму, вийшло добре, зважаючи на те, який я був п’яний.

Алкоголіки будують оборону, як голландці — дамби. Перші років дванадцять свого шлюбу я переконував себе, що «просто люблю випити». Також я застосовував відомий «захист Гемінґвея». Хоч про нього ніколи не говорять уголос (бо це було б немужньо), «захист Гемінґвея» звучить так: як письменник, я дуже чутлива людина, але крім того, я чоловік, а справжні чоловіки не дозволяють собі виявляти чутливості. Так роблять лише слабаки. Тому я п’ю. Як інакше мені дивитись у вічі екзистенційному жахові, яким наповнене наше життя, і при цьому продовжувати працювати? До того ж, чого там, у мене все під контролем. Як завжди у справжніх чоловіків.

А потім, на початку вісімдесятих, у Мені прийняли закон про обмін порожніх пляшок і банок на гроші. Замість смітника мої півлітрові бляшанки з-під пива «Miller Lite» стали відправлятися в пластиковий контейнер у гаражі. Одного четверга ввечері я пішов викинути туди кількох полеглих солдатів і побачив, що контейнер, який був порожній у понеділок увечері, став майже повний. А оскільки я єдиний у домі, хто п’є «Міллер»…

«Бляха-муха, та я ж алкоголік», — подумалось мені, при цьому в голові не пролунало голосу незгоди — зрештою, це ж я написав «Сяйво», навіть не усвідомлюючи (принаймні доти), що пишу про себе. Моєю реакцією на таку думку стало не заперечення чи незгода; це було, що я називаю, «злякана рішучість». «Значить, будь обережний, — точно пам’ятаю, подумав я, — бо якщо проколешся…»

Якщо проколюся — перевернуся вночі в машині на якійсь ґрунтівці чи запорю інтерв’ю на телебаченні наживо — хто-небудь скаже мені, що я маю взяти під контроль своє вживання спиртного, а казати алкоголіку, щоб узяв під контроль вживання спиртного, це як казати хворому на ураганну діарею взяти під контроль своє срання. У мого друга, який через це пройшов, є курйозна історія про його першу нерішучу спробу взяти в свої руки життя, яке дедалі сильніше вислизало. Він пішов до психолога і сказав, що дружина переживає, бо він забагато п’є.

— Як багато ви п’єте? — запитав психолог.

Мій друг глянув на психолога з недовірою.

— Усе, що є, — відповів він, ніби це має бути самоочевидним.

Я знаю, як він почувався. Я вже майже дванадцять років ні краплі в рот не беру, але мені досі дивно, як у когось у ресторані може стояти напівдопитий бокал вина. Хочеться встати, підійти і крикнути: «Допивайте! Чого ви не допиваєте?» — в лице такій людині. Ідея пиття задля спілкування здавалася мені сміховинною: якщо не плануєш набухатися, то нащо взагалі пити? Краще просто візьми собі кóли.

Мої ночі в останні п’ять років питущого життя завжди завершувалися таким ритуалом: я виливаю все пиво, яке лишилося в холодильнику, в раковину. Якби я цього не робив, то воно кликало б мене, доки не встану з ліжка й не візьму ще одне. І ще одне. І ще одне.

У 1985 році до проблем з алкоголем додалася наркоманія, однак я продовжував функціонувати, як і багато інших зловживачів, на мінімально допустимому рівні — бо перестати було надто страшно. На той момент я вже не знав, як жити інакше. Я ховав свої наркотики старанно, як міг, бо було страшно (що зі мною станеться без наркоти? я розучився бути тверезим) і соромно. Я знову витирав дупу отруйним плющем, цього разу — щодня, але не міг попросити про допомогу. У моїй сім’ї так не робиться. У моїй сім’ї ти куриш цигарки, танцюєш у желе та своє тримаєш при собі.

А проте частина мене, яка пише оповідки, ця глибинна частина, яка знала, що я алкоголік, іще в 1975 році, коли писав «Сяйво», не приймала цього. Мовчання — не про неї. Вона почала волати про допомогу в єдиний відомий їй спосіб — через мої твори та чудовиськ. Наприкінці 1985-го — на початку 1986-го я написав «Мізері» (назва дуже влучно[111] описує мій тодішній внутрішній стан) — роман про письменника, якого тримає в полоні й катує медсестра-психопатка. За весну — літо 86-го я написав «Томінокерів», часто працюючи до півночі, при цьому моє серце гнало по сто тридцять ударів на хвилину, а з носа стирчали ватні палички, щоб загатити спричинену кокаїном кровотечу.