Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

обручах і рухалися за допомогою звичайного обертання корби. Той чех чи його наступник додали ще кілька сцен, так що сам ґрот із Дитятком і Святою Родиною опинився немовби на другому плані, бо його треба було вилущувати з кольорового тлуму людей, тварин, домів, дерев, предметів. Весь цей тлум вирував, рухався по колу, виходив і вертався в те саме місце. Тому, коли з’явився відомий фахівець XIX сторіччя з шопок, пустельник Гельбіґ, йому лишилося тільки розширити Бардську Шопку у просторі. Зробив він це дуже оригінальним способом — замкнув її у великому скляному кубі, обкрутив навколо власного хвоста, поєднав початок із кінцем, тобто зробив щось, чим ліквідував лінійний час назавжди.

Ці докладні відомості подала у своїй праці одна жінка, жителька Бардо, назвімо її просто Марія Ковальська, приховавши у цей спосіб її справжнє ім’я, що у світлі подальших фактів видасться, мабуть, правильним. Була вона, як кажуть, учителькою з Гродно, художницею, яка потрапила сюди після війни, як і інші мешканці, взимку сорок шостого року. Під час переїзду зі сходу начебто втратила свою маленьку дитину, сталося це начебто морозного святого вечора. Її чоловік пропав ще декілька років тому, заарештований росіянами і вивезений на схід. На жаль, нічого певного я про це не знаю. Оскільки вона мала якусь вищу художню освіту, то їй, цілком природно, визначили за обов’язок забезпечувати збереження пам’ятки. Вона навіть дістала завдяки цьому квартиру в тому самому, що й шопка, будинкові — похмурому, двоповерховому, притуленому до схилу.

Сьогодні вже важко встановити, як виглядала шопка одразу після війни. Спиратися можна головно на працю отієї Ковальської, яка дуже старанно докопалася до всіх можливих джерел, переважно німецьких. Свій докладний опис вона підкріпила фотографіями, якість яких залишала, однак, бажати кращого — більшости дрібних деталей на них не видно.

Певним є те, що шопка займала майже все приміщення. Це був засклений куб, схожий на величезну брилу льоду. Всередині, в оббитому розмальованим деревом стовпі був схований механізм. Кожна з чотирьох сцен була майже два метри завширшки, але простір шопкового світу видавався значно більшим, бо попередні художники цей простір підняли, помножили і порізали театральною перспективою, осягнутою за допомогою того ж трюку, коли хор розставляється на практикаблях і створює враження, що «далеко» означає просто «ближче до неба». Враження глибини посилював ще й незвичайний малюнок на внутрішніх стінках, які ховали механізм, що урухомлював фігурки — у намальованому повітрі висіли напівпрозорі обриси усіх можливих істот: тварин, людей, дияволів, демонів, ангелів, комах, гібридів, химер — усі комбінації, які могли прийти в голову їхньому творцеві. Контури накладалися один на інший, вирували й множилися, наче затримані у вічному русі невпинних трансформацій. Якась прозора малярська техніка зумовлювала, однак, що вони завжди були впізнавані й сміливо з’являлися з-під інших, тому здавалося, ніби плаский простір має якусь глибину, і чисельність істот розтягається ще в наступний, цього разу нескінченний уже вимір. Небо було повне цих етерних обрисів. Вони визирали з кожного найменшого клаптика простору, покриваючи краєвид тисячами мильних бульбашок. Їхні зіниці розцятковували небо якимось новим різновидом живої галактики. Усе взаємно розглядалося, жоден рух не уникав уваги якихось очей. А цей розмножений погляд тисячократно придивлявся до глядача, свідомий, уважний.

Це було тло для неба, краєвиду, сцен і фігурок, а може, також і для часу, який робився тут якимось скаліченим, бо позбавленим своєї лінійности й порядку, безладно крутився всередині цієї скляної коробки, як вир повітря.

І серед радісного хаосу стояли Адам з Євою біля яблуні — обоє нагі, сповнені ґрації, вдивляються в себе ще любовно, ще до гріха. Але вже на сусідній сцені з'явилося яблуко завбільшки із суницю, і золотий меч блищав із-за хмари. І на цьому отой сюжет падіння соромливо зникав, зате з'являлися посварені брати, і тут же одразу, без попередження — старець, який заганяв екзотичних дивовижних тварин до човна. А поруч Мойсей вдаряв патерицею об скелю, а ще далі — пророки і якісь не зовсім зрозумілі постаті, що вимагали ідентифікації, розставлені у дванадцяткових, десяткових і сімкових порядках. Фігурки на верхніх терасах меншали — оті на самій горі, біля неба, тобто далеко, були ледь що дерев'яними кружечками, лише віддалено схожими на людей, але щоби виявити ці хитрощі, цей маленький обман, треба було би зняти шибу і всадити туди голову, а найкраще — подивитися на них через лупу.

Туристам, отим знудьгованим екскурсіям, які приїздили оглядати шопку, достатньо було стояти й витріщатись у повному зачудуванні, але Марія Ковальська, яка була тут єдиним екскурсоводом, уже підганяла їх уперед, тобто по колу, так що вирушали від того самого місця, в якому закінчували — відкриті від подиву роти дітей, повні захвату перешіптування дорослих.

На тлі цього розгнузданого неба, на дальших планах, з помітним полегшенням увільнених від релігійного контексту, збудували з дерева і пап’є-маше тривимірний макет гір, сіл і містечок, копалень і фабрик. На цьому рівні фігурки отримували раптом конкретне життя, хоча ще нерухоме. Старанно виконані крихітні люди, позапинані на всі ґудзики гірничих мундирів, дамських суконь (маленькі капелюшки нагадували різдвяні тістечка), чоловічих костюмів, не надто визначених народних убрань, заповнювали пейзаж. Тут, у космічній непорушності, відбувалися одразу десятки історій — нижче Маги спішили за зіркою, яка по колу куба вела їх до Дитятка в яслах. Одночасно поруч Ісус, уже дорослий, підставляв Юді щоку для поцілунку, а Понтій Пилат мив руки в рукомийнику, який нагадував вікторіанське начиння. За ними ослик зі смішною мишачою мордочкою ніс від Ірода Святу Родину серед шахтарів, що працювали на узбіччі паперової гори. Копальня відкривалася всередину гори, немов якийсь сезам, бо всередині блищало вугілля, невідомо чому зроблене з опалесціюючої червоним слюди. Може, то мала бути залізна руда, а не вугілля. Навколо сільських будиночків паслися корови, а одразу за ними виростала цегляна фабрика і дорога, повна маленьких старомодних автомобілів на небезпечно близькій відстані від групи ченців, які схилялися перед Дитятком.

Не було кінця цій оповіді в образках, не було й початку, сцени переходили одна в одну, несподівано спліталися якимись окремими елементами. Історії дооповідалися з протилежного боку, як у співаній на два голоси пісеньці.