Читати книгу - "Одні"

— Так, ви можете бути реалістом, але навколо вас будуть цілком прагматично налаштовані різні хани, політики, ще якась потолоч, і саме вони зроблять з вас президента, і зроблять такого президента, якого їм треба — без всяких там датчиків у мозку та об’єктивів в очах. І ви змінитесь дуже швидко — повірте мені, юначе. Тому що у вас просто не буде виходу.

— Тому що просто не буде виходу… — повторив майже пошепки Лесь.

Він відчував, що сказані зараз президентом слова були правдивими. Так, все йшло до того, про що сказав президент. Хан, Анатолій Сигізмундович, інші хани та сигізмундовичі — скільки їх ще копирсається у тілі його нещасного народу — зробили б з нього «рівноцінну» заміну існуючому президенту. Або просто знищили б його. Він ще раз пригадав хлопця з пов’язкою на очах.

Раптова думка осінила Леся, і він, чіпляючись за неї, як потопаючий хапається за соломинку, запитав президента:

— Вибачте, я хотів би вас запитати. А як вам вдалося так згуртувати навколо себе людей? Ви ж маєте на своїх руках емблему певного клану, і наскільки б люди з іншого клану не були знедолені та незадоволені існуючим становищем, вони б все одно з великою недовірою поставилися б до людини з іншого клану.

— Звичайно, ви праві, юначе. Але вся справа в тому, що на своїх руках я не мав жодної емблеми.

— Як?! Такого ж не може бути! Якщо… якщо ви тільки не звідти, звідки і я.

— Ні, отут ви не праві, юначе. Я не маю емблеми на руках не тому, що, як ви кажете, я з минулого, а тому, що я просто не маю рук.

Вражений Лесь перевів погляд з обличчя президента на його руки. І не побачив їх — замість них були чорні, з нерухомими пальцями протези. Президент був безрукий! Світ перед Лесевими очима почав крутитися — все швидше і швидше, як тоді, коли вони йшли з кубанцем крізь час, і ось вже не було ні президента з руками-протезами, ні цієї сірої кімнати з масивними меблями, ні її, здавалось, вічного півмороку — він стояв на своїй землі, яскраво світило сонце, навкруг були безмежні жовті лани, в яких то тут, то там розкидані яблуневі сади, а до нього йшла Мар’яна. І йому додумалось: Боже, як все близько — лише руку простягнути, і не треба ні президентства, ні крові. Лише простягнути руку…

— Ну як, вам вже легше? — спитав його президент, поки конвоїр відливав його водою. І додав співчутливо. — Звичайно, довга дорога, тряска, вам, мабуть, не давали ні їсти, ні пити, та й при затриманні очевидно чинили опір. От воно все й наклалося — ви знепритомніли…

— Що зі мною тепер буде? — хрипким голосом перебив його Лесь.

— Чесно?

— Якщо можна.

— Я й сам не знаю. Ситуація досить складна — з одного боку, мені треба було б вас негайно знищити, з своїми чистими руками ви досить таки небезпечні, з іншого — вас можна використати як прекрасний козир у подальшій грі. Як ви і самі розумієте, ви були не єдиним претендентом на моє місце. Бачу, що скоріш за все відповіді на це питання, як і на багато інших, які набралися за час мого правління, мені доведеться шукати в колінному місці.

— В колінному місці?

— Якось ви дізнаєтесь. А поки… — він звернувся до конвоїрів. — Покладіть його, звичайно під суворим наглядом, до шпиталю. Хай за ним добре доглянуть — він дійсно виглядає виснаженим.

І з напівусміхом він кинув Лесеві:

— До побачення.

Що таке колінне місце, Лесь дізнався через декілька днів. В цей час він перебував в шпиталі, на якомусь середньому між в’язнем та хворим становищі — він завжди був під наглядом, його нікуди не випускали, з ним майже не розмовляли. В той ранок його повели на уколи. Молода симпатична медсестра, яку він бачив вперше, саме збиралася зробити йому укол вітамінів, і Лесеві чомусь видалося, може від тих декількох поглядів, які вона потай кинула на нього, що з нею, на відміну від своїх конвоїрів, він зможе зав’язати розмову. Так воно і сталося. Зав’язалася, незважаючи на похмуру обстановку — конвоїри за стінкою, загратовані вікна шпиталю — досить невимушена розмова, в якій він між іншим запитав її, що це таке — колінне місце.

— Колінне місце, — повторила вона, поправляючи накрохмалену шапочку, — це місце, де віддаються накази.

— Віддаються накази? — перепитав Лесь.

— Колись на тому місці було величезне місто, центр якоїсь стародавньої величезної імперії. Звідти давались накази майже чи не всьому світові, диктувалась воля тодішніх кривавих володарів. Потім імперія розвалилася, а ще через деякий час воно вщент було зруйновано ядерним вибухом. Сила вибуху була така величезна, що вся місцина, на якій стояло місто, перетворилась у скло.

— Тобто зараз там немає нічого живого. Ким же тоді віддаються накази?

— Так, того, хто давав ці накази, вже давно не стало. Але ж залишилися ті, хто ці накази виконував — наші з вами предки належали до них. І тому багато людей і зараз мандрують туди, аби почути ці накази.

— Але ж наказів немає.

— Деякі кажуть, що чують.

— Цікаво, що.

— Ну, цього я вже не знаю. Але ви