Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

Гоноровий птах конкретизував свій запит, втупившись у Данилка, котрий насмілився звинуватити його в брехні. Той лише головою похитав.

— Номер, номер, — знову затріщав папуга без жодного видимого зв’язку з попереднім спалахом гніву. — Мій номер… п’ять нуль сім два шість три дев’ять.

Це прозвучало так несподівано, що дітлахи встигли лише розгублено перезирнутися. Звісно, ніхто з них не тримав напоготові олівець. А птах, насолоджуючись ефектом, крякнув, зовсім як старець, що розминає затерплі суглоби, і знову замовк.

— Повтори, — нарешті отямилася Діанка і благально склала долоні човником. — Будь ласочка, маленький…

— Мадам, — ґречно відгукнувся папуга, — тримайте шиньйон, буде штормити.

Діанка безпомічно глянула на хлопців.

— Перші три цифри — п'ять-нуль-шість, — невпевнено мовив Данилко.

— П’ятсот сім двадцять шість тридцять дев’ять, — тихо, але чітко сказав Миколка. — Дуже простий номер, до речі…

— Ну, Маковію, ти даєш! — Семко аж присвиснув, демонструючи своє захоплення. — У тебе ж математика завжди кульгала на обидві ноги! Відколи це ти з цифрами дружиш? З яких пір?

— Ні з яких, — буркнув Миколка. — Я просто пам’ять треную за спеціальним методом. Є різні види пам’яті — зорова, слухова, асоціативна, і я…

— А нащо це тобі? — перервав Данилко. — Ти ніби склерозом не страждаєш. Краще б…

— Що?

«Спортом зайнявся», — хотів було продовжити хлопчик, але в останню мить припнув язика. З його боку це прозвучало б жорстоко.

— Та нічого. Що ж, твої тренування принесли плоди. Давайте запишемо номер.

— Ось, — Ді простягнула Миколці кулькову ручку й обгортку від печива. Той ледве зумів нашкрябати жадані цифри на промасленому папері й замислено констатував очевидне:

— Номер не полтавський.

— Ну і що?

— Ну й те, Ді, що поїзд наш — не транзитний. Ані через Київ не йшов, ані через Харків. Отже, або це мобільний телефон, і тоді нам доведеться набирати коди всіх мобільних операторів по черзі, або… це київський номер. І тоді мій татко в цій справі не обізнаний. Навряд чи папугу подали у всеукраїнський розшук.

— А що, — засміялася Діанка, — я б такого і у всесвітній подала. З Інтерполом шукала б!

— Мадам, — зрадів папуга, — ви прекрасні!

Данилко так остаточно й не визначився, здалося йому чи ні, але Ді ніби почервоніла. А він, подумавши, що гульвіса-птах має рацію, чомусь збентежився й відкашлявся, перш ніж говорити далі.

— Отже, з якого оператора почнемо?

— А давайте з Києва, — запропонував Семко. — Тобто з коду «нуль сорок чотири». Подзвонимо туди і швиденько спитаємо, чи є в них папуга. А якщо немає, то почнемо згадувати всі мобільні коди.

— Так, але дзвонити з мобільного на міський номер — це дорого, — завагалася Діанка.

— У мене на рахунку гроші є, — заспокоїв Данилко. — Гривень сто, не менше. Тато поклав, щоби я завжди був на зв’язку. Коли я поясню, куди й навіщо я їх витратив, він зрозуміє. Зрештою, — хлопчик приязно посміхнувся папузі, — це ж практично батьків колега. Товариш по службі. А морське братерство — зобов’язує.

— Сім футів під кілем, старий пройдисвіте, — розчулено мовив птах. І навіть без Данилкових пояснень усі зрозуміли — крилатий корсар дуже доречно та щиро побажав удачі товаришу.

А за десять хвилин знайшовся й хазяїн балакучого птаха. На коді нуль-дев’яносто сім.

Почувши традиційне «Чи не зникав у вас синій папуга?» — питання, на яке в столиці їм відповіли щось про зелених чортенят, на коді нуль-шістдесят сім закликали спати і не морочити людям голови, а на нуль-п'ятдесяти міцно вилаялися й кинули слухавку — дядько, судячи з голосу, ще не старий, схвильовано вигукнув:

— Так! Був! Зникав! Точніше, зник три доби тому! А ви хто? Ви знайшли його? Він у вас? Звідкіля ви дзвоните? Ви бачили моє оголошення в рекламній газеті? Сам не знаю, навіщо я його дав. Адже ясно, як божий день, що птаха викрали на замовлення. Зламали двері, і… То хто ви такі?

Данилко, якого, як найбільш спокійного і врівноваженого, Команда Мрії одноголосно делегувала на проведення перемовин, детально все пояснив. І те, хто вони такі, і як та де знайшли папугу, і звідкіля дізналися номер телефону, і в яких саме умовах транспортували птаха. Почувши це, дядько аж зубами зарипів від злості.

— Мерзотники, — вилаявся він на адресу викрадачів — чи лише доправників? — Поганці безсердечні. Їх би запхати до труни площею півметра — якої б тоді заспівали?! Але ж зараз усе гаразд? Ви його звільнили?

— Так, ну звісно