Читати книгу - "Яким ти повернешся?"

Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це.

— Спробую ще подумати…

“Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати? ”

Він узявся за ручку дверей і сказав мені:

— І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина?

Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме… Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома:

— Невже немає іншого виходу?

— Ні, — відповів Юлій Михайлович.

— А якщо зачекати?..

— Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин.

Він замовк.

— Коли відлітаєте? — запитав я.

— Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі.

Він помітив і зрозумів мій жест.

— Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу…

— Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету.

“Він вирішив остаточно. “Жайворонка” доведеться здавати без нього… Полетять усі строки…” Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи.

— Добре, — промовив я поквапно. — Подумаємо… Але спочатку треба здати “Жайворонка”. Отже, поки що вам доведеться лишитися…

— Іди, дурню!

— А ще хто?

Пролунали два удари. Плач. Вигук.

— Ти знаєш, хто ти?

— Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи!

Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла.

— Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так?

На когось сипався град сильних ударів.

Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки…

Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів:

— Пустіть…

Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив.

Він обм’як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі.

— Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?!

Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий.

— Хай не дражниться. Бо я їй покажу… який я… каліка…

Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він “перевиховав” мене — перетворив на неврастеніка.

Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози… Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім’я біблійного красеня: Йосип. Його вирвали з кайданів паралічу, є надія, що