Читати книгу - "Древляни"

В обідню перерву Санько примостився за спиною Полушки — боявся, що помітять, як його нудить. Хтось ще раніше розклав багаття, лісорубський обід був готовий. На лубках лежала печена картопля, у вугільних кожушках, крихка, з гарячим димком. Нарізали холодного сала, жовтого й твердого, як віск. Виставили мідний казанок з брагою, Санькову баклажку з горілкою. І гуртом, дружно, накинулись на їжу й питво. Санько полохливо, мов кицька з хазяйського столу, вигріб собі картоплину, почистив її, та так і не насмілився їсти — і досі в грудях гойдало. Він притих, ще нижче зігнувся за спиною сусіда, аби не пійматись на око страшного й незрозумілого йому Отченаша, — той працював щелепами так же люто, як досі рубав поліняки. Санько помітив, що й Полушка ніби не свій у цій компанії, сидить кисло-байдужий, осторонь товариства, і в’яло, без апетиту кутильгає беззубим ротом. Може, хлопцеві здалося, а може, й справді так було: всі до Полушки ставились глузливо, і це вчувалося навіть, у тому, як його звали: «Полушка». Щось таке дрібне, півкопійчане…

Він сидів, підібгавши ноги під себе, мишастий чоловічок, з кислими безбарвними очима, з синім тавром замість вуха, з обдертою щокою. Сіре чи попелясте волосся — навіть важко сказати яке — клоччям вибивалося з-під облізлої ватяної шапки, кошлатилось на тонкій, з проваллям, потилиці, сивим пухом покривало сплющене морхле обличчя. Коли він усміхався — жевріло дупельце в моховому корчі, і мокро блищали два світлячки. Щось було в ньому зотліле, порохняве, щось таке, що викликало жалість у Саньковому серці. Хлопець торкнув його за рукав, сказав перше-ліпше слово, якесь незначуще, аби лиш почати розмову. І Полушка, мабуть, зрадівши (знайшовся нарешті охочий послухати його), учепився за полу Санька: «Слухай, панібрате, сюди» — і зашамкотів такою скоромовкою, як шамкотить по листю густий осінній дощ. Не пройшло й чверть години, а Санько вже знав, що він і хто він, лісоруб Полушка, і які в нього були діди, і які брати, і яка зараз сім’я. А сім’я, виявляється, була в Полушки, як у того Омелька — тринадцять душ дітей, і всі дрібні, мов горох. Восени, коли сходилась партія, лісоруби зустрічали Полушку одним і тим же: «Ну, скільки од зими встругнув дітей?» І Полушка, усміхаючись волохатим ротом, незлобиво казав: «Та двійко, хай би їм лихо! На різдво — єдне, і на Михайла — вторе. Жиють!..» Хтось кидав тоді не без солі: «А що? Не дивіться, що він дупластий, він у корінь пішов», — а котрийсь із молодих хапав страстолюбця за матню: «От ненаситний!» — і вони, регочучи, борюкалися в листі.

Поки лісоруби доминали картоплю, Полушка, не даючи опам’ятатись Санькові, таємничим шамкотінням повідав, яке закляття висить над їхнім родом. Колись давно, в незапам’ятні часи, наворожила циганка (щоб їй добра не було!), наворожила відьма, що всі Полушки, аж до останнього коліна, вигибнуть наглою смертю від лісу, від падучого дерева. З того й пішло. І прадід, і дід, і батько, й Полущині брати, — всі вони годувалися з лісу, були вуглярами, смолокурами, вальщиками, і всі оддавали живота у тому ж заклятому лісі. Вони помирали однаково — від падучого дерева, з тією лише різницею, що одного привалило на рубці, іншого — на трелюванні, декого — в бурелом чи пожежу. Вони знали, що ліс їх погубить, але йшли, мов зачакловані, на вірну загибель. З братів Полушок тільки він, наймолодший, зостався, і його понесла нечиста сила до лісу; як і слід було сподіватися, його теж привалило, правда, лише обчухрало хрящі — знак подало, що недовго грішити йому на сім світі. І він поспішав, плодив дітей — приречено ждав: коли й під яким стовбурищем складе кістки? І, ждучи уготованої смерті, з покірністю приреченої людини тягнув свою лямку — треба ж годувати дітей, трьох уже забрав господь, жінка лежить сухотна, не встає, тільки хліб переводить, ото й увесь заробіток, що він принесе півкопійки з лісу.

Полушка — його заробіток і його доля.

У Саньковому віці часто дають клятви, і Санько заприсягся в душі, що буде захищати Полушку — як і від кого, він ще не придумав. Йому хотілося зараз, у цю ж хвилину, зробити щось приємне для Полушки; він розв’язав торбу, витяг ячний пиріг з горохом — добре запечений, з горілим бочком, з димно-солодким пахом.

— Візьміть, дядьку, — тицьнув грубувато, шаріючи на лиці. — Мати спекла. Свіжий…

— Нє, не тре… — сказав Полушка й простягнув руку за пиріжком. — Який у штри вітри з мене їдець? Дивись, — дядько роззявив рота, своє волохате дупло, показуючи ясна з двома чи трьома жовтими пеньками. — Вже, брат, нема чим жувати, нема-а, хіба що куклу смоктать, як у дєцтві.

Проте пиріг він узяв, загорнув у махристу ганчірку, сказав, що дітям передасть — гостинець.

Все ніби скінчилося добре, та Санько раптом тицьнувся носом у Полущин сіряк: поки вони балу-балу, з пиріжком возилися — на них витріщили очі дядьки, і, мабуть, давно вже дивляться, і кехкочуть поміж себе. Санько упіймав був на собі хмільно-глузливий погляд Отченаша; той наче підморгував ситому товариству: дивіться, мовляв, спарувалися… віхоть з деркачем. Може, вони думали й не так або зовсім не думали про них, може, просто собі кахкали — мало чого можна скалити зуби? — але Санько, як взагалі селюк, та ще необтертий, губився в новому середовищі, поміж дорослих, ловив насторожено будь-яке слово і позирк, витлумачував їх по-своєму: чи нема тут прихованої шпильки? Бо дорослі, вони тільки й шукають зачіпки, аби посміятися з меншого. Або ж поглумитися, як над Полушкою. «Полушко, підкоти тенту колоду!» А колода така, що й цугом не зрушиш… Санько пригнувся за сіряком, тамуючи безпричинну образу, виждав хвилину, другу, а коли знов глянув на дядьків, ті спокійно курили люльки, приправляючи димком з’їдене й випите. І тут Санько спитав у Полушки про те, що не давало йому спокою з самого ранку: що за пан начальник цей Отченаш?

— Макарій? — позіхнув Полушка, та так, аж видавив по краплинці з олійних очей. — Який він у штри вітри пан? Ж нього пан, як ж