Читати книгу - "Мати чи бути?"

6. Численні дані із соціального і політичного життя. Уявлення, що люди не хочуть приносити жертви, хибне. Коли Черчілль на початку Другої світової війни заявив, що йому доводиться вимагати від своїх співвітчизників крові, поту, сліз, він їх не залякував — він звертався до високого почуття самопожертви і самозречення. Реакція англійців — втім, така ж, як і німців чи росіян, — на тотальні бомбуван­ня населених пунктів свідчить, що спільне страждання не зламало їхній дух; воно підсилило опір і довело, що помиля­лися ті, хто вважав, ніби жах бомбувань зможе деморалізу­вати супротивника і прискорить закінчення війни.

Однак досить сумно, що готовність людей жертву­вати собою знаходить прояв не так у мирному житті, як під час війн і страждань; періоди миру, вочевидь, сприя­ють переважно розвитку егоїзму. На щастя, і в мирний час виникають ситуації, коли в поведінці людини виявляєть­ся устремління до солідарності й самопожертви. Страйки робітників, особливо напередодні Першої світової війни, показують приклади такої принципово ненасильницької поведінки. Робітники боролися за підвищення заробітної плати, але водночас вони ризикували і долали тяжкі ви­пробування, аби відстояти власну гідність, дістаючи вдо­волення від відчуття солідарності. Страйк був водночас і ідейним, і економічним явищем. Хоч і сьогодні відбува­ються такі страйки, під час них висуваються переважно економічні вимоги; щоправда, останнім часом почасті­шали виступи робітників з метою домогтися поліпшення умов праці.

Потреба віддавати, ділитися з іншими, готовність жертвувати собою заради інших зустрічаються серед представників таких професій, як доглядальниці, медсе­стри, лікарі, а також серед ченців і черниць. Багато хто з цих людей, якщо не більшість, лише на словах визна­чають допомогу й самопожертву як своє покликання, але характер значної кількості цих спеціалістів відповідає тим цінностям, які вони проголошують. Такі потреби власти­ві людям, і ми знаходимо підтвердження цьому на різних історичних етапах при створенні численних комун — со­ціалістичних, релігійних, гуманістичних. Таке ж бажання віддавати себе іншим виявляють донори, які добровільно (і безкоштовно) здають свою кров, а також ті, хто в різних ситуаціях ризикує власним життям заради порятунку ін­ших. Прояв такого прагнення віддавати ми бачимо в лю­дях, здатних по-справжньому любити. «Фальшива любов», тобто взаємне вдоволення власницьких устремлінь, робить людей ще більшими егоїстами (і це досить поширене яви­ще). А справжня любов розвиває здатність любити і від­давати себе іншим. Той, хто справді любить якусь одну людину, — любить увесь світ[15].

Як відомо, чимало людей, особливо молодих, сприй­мають як нестерпну атмосферу розкоші та егоїзму, що па­нує в їхніх багатих сім'ях. Вони повстають проти однома­нітності й самотності такого життя, всупереч сподіванням батьків, які вважають, що в їхніх дітей «є все чого зама­неться». Насправді ж вони не мають того, чого прагнуть, і вони прагнуть набути того, чого в них нема.

Яскравим прикладом з історії є сини й дочки бага­тіїв Римської імперії, які долучилися до релігійного руху, де сповідувались любов і бідність. Будда був царевичем і мав до власних послуг усі різновиди утіхи і розкошів, яких тільки могла зажадати його душа, однак він зрозумів, що володіння і споживання роблять людину нещасною. Ближ­чий за часом приклад (друга половина XIX століття) — на­родники, які були вихідцями з привілейованих прошарків російського суспільства. Повставши проти несправедли­вості існуючого ладу, ці молоді люди покинули свої родини і «пішли в народ» — до злиденного селянства; вони запо­чаткували революційну боротьбу в Росії.

Подібні явища ми можемо спостерігати у США і в Німеччині серед дітей багатих батьків, які вважають своє життя в достатку надто нудним і безглуздим. Більше того, вони не можуть змиритися з властивим для нашого світу ставленням до бідних, а також з ескалацією загрози ядер­ної війни, яку провокують чиїсь егоїстичні амбіції. Вони полишають звичне оточення, шукають якийсь інший спо­сіб життя — і не знаходять вдоволення, бо конструктивні зусилля здаються приреченими. Чимало з них були попер­вах ідеалістами і мрійниками, але, не маючи за плечима ні традицій, ні зрілості, ні досвіду, ні політичної мудрості, вони згодом стали зневіреними, нарцисичними, схильни­ми до переоцінки власних здібностей і можливостей людь­ми й намагаються досягти неможливого за допомогою сили. Вони створюють так звані революційні групи і спо­діваються врятувати світ актами терору та руйнування, не усвідомлюючи, що цим вони лише посилюють загальну тенденцію до насильства і жорстокості. Вони вже втрати­ли здатність любити — її замінило бажання жертвувати своїм життям. (Самопожертва взагалі нерідко допомагає вирішити всі проблеми тим індивідам, які жадають лю­бові, але втратили здатність любити і вважають, що само­пожертва дасть їм змогу відчути найвищий ступінь любо­ві.) Однак є велика різниця між такими молодими людьми, які жертвують собою, і великомучениками, які люблять життя, хочуть жити і йдуть на смерть лише для того, щоб не зрадити самих себе. Сучасні молоді люди, схильні до самопожертви, є водночас і звинувачуваними, і обвину­вачами, бо їхній приклад свідчить, що в нашій соціальній системі кращі з кращих відчувають таку самотність, без­вихідь і відчай, що фанатизм і руйнація — єдиний вихід, який ця зневірена молодь здатна побачити.

Однією з найпотужніших мотивацій поведінки люди­ни є властиве їй тяжіння до єднання з іншими, зумовлене специфікою існування людського роду. Ми, людські істоти, втратили свою первісну єдність із природою внаслідок мі­німальної детермінованості людської поведінки інстинкта­ми і максимального розвитку розумових здібностей. Щоб не почувати себе надто ізольованими, що фактично могло б приректи нас на божевілля, ми відчуваємо необхідність у якійсь новій єдності — зі своїми близькими, з природою. Ця людська потреба в єднанні з іншими знаходить вияв у різних формах: як симбіотичний зв'язок з матір'ю, з ідолом, зі своїм плем'ям, класом, нацією чи релігією, своїм брат­ством а чи своєю професійною організацією. Такі зв'язки нерідко перехрещуються і часто набувають екстатичної форми, як, приміром, у деяких релігійних сектах, у бандах лінчувальників або під час вибухів націоналістичної істе­рії у випадку війни. Так, початок Першої світової війни дав поштовх для виникнення однієї з найсильніших екс­татичних форм «єднання», коли люди раптом, буквально упродовж дня, зрікалися своїх колишніх пацифістських, антимілітаристських, соціалістичних переконань, учені відмовлялися від випрацюваних упродовж життя ціннос­тей об'єктивності, позапартійності і критичного мислення тільки заради того, аби долучитися до великого МИ.

Бажання відчути єднання з іншими має прояви як у нижчих формах поведінки — актах садизму і руйнації, так і у вищих — солідарності, заснованій на спільних ідеалах або переконаннях. Це бажання спричиняє потребу в адап­тації: навіть сильніше за смерть люди бояться стати ви­гнанцями. Вирішальним для будь-якого суспільства