Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

— Він теперички трудний, і не обіжайсь. Остав мнясо в сінцях, а сам чеши. Тепера не можна свариться.

І банячок у Пшонячих грудях перестав кипіти.

— Я пойду, Єв, але запомни раз і навсіда — я чесний!

— Як мої пархи, — несподівано чітко і зрозуміло сказав Каша і струснув головою з косичкою, від чого посипався сніг.

І вони зареготали: Партизан хихикав, блимаючи по-злодійському очима, Обонко розтулив вершу, і його збабіле обличчя стало червоне, як певне місце в певної породи мавп, — викидав з неї, тобто верші, грубі: «Го, го, го!», — а Каша заіржав наче кінь, адже це він придумав жарта, мотаючи головою і щедро розсипаючи довкола ті ж таки пархи.

Єва не сміявся, бо щойно вирвавсь із вогняної ями і з коляччя: дивився на всіх півпритомно, трохи здивовано і з неземною відстороненістю. Не сміявся й Пшоно, а розвернувся, як москаль на вправах, а за мент гримнув дверима. І Євині друзяки одночасно обірвали сміх та й переглянулися, мов змовники.

— Оставив чи не оставив? — занепокоєно спитав Партизан.

— Був би остатнє падло, коли б не оставив, — мовив Обертас. — А до картошечки мнясце сам враз.

— Знаєш, воно мені, ще раз, якось, але фе! — сказав Каша.

— Я тоже собачатини не їм, — гордо звістив Партизан. — Даже подумать противно.

— Ти її їв не раз, ще й облизувався, — рівно повів спокійний Євин голос.

— Хто — я? — аж підскочив Партизан.

— Ну да, в мене й жер, — сказав Єва. — Думав, шо нутрія. Мій папка…

— Да, твій папка вилічив собі собачатиною тубукульоза, — сказав Обонко-Обертас. — Чули двадцять і п’ять раз.

— А воно колись, може, нє, воно, все-таки! — сказав Каша.

— Не кажи мені, Каша, про собачатину, бо зараз вирву! — закричав Партизан. — Нікада я собачатини не їв! Нікада!

— Їв, — сказав просто і ясно Каша.

— Та бросьте ви! — мирно мовив Обертас. — Давайте лучче провірим: оставив Пшоно м’ясце чи поніс псам згодовувать?

І він, крадьки ступаючи, відчинив двері й визирнув.

— Є, — повернув розсвічену мамризю. — Буде в нас картошка з мнясом: жаркоє, можна сказать. Го-го-го! — і він удруге розтулив вершу, а обличчя набрало барви… ну, відомо якої.

І тут у сінях щось зашаруділо, за хвилю двері поволеньки почали прочинятися і в них просунулася з винуватим виразом на лиці Адамина голова.

— Не сердишся на мене, Єв? — спитала голова тонесенько й запобігливо.

— Нема в мене сили сердитися, — сипко змовив Єва. — Я ж тобі казав…

— Ну да, — тоненько й запобігливо сказала голова. — А я подумава накше… Не проженеш?

— Іди ти к чорту! — прорік Єва.

— Ну й розумничок, — мовила голова, й Адама вкрадливо всунулась у кімнатку. — Я пунімаю… А за то тобі табв’єток принесва. Така противна та Маруська. Каже: брешеш, Адамо, бо це не тобі табв’єтки нужні, а тому гицев’ю, що мого, каже, Воботрясика зжер. Тепер його Бог, каже, й кара.

— Одкуда вона знає? — насторожився Єва.

— Ну, бачиш, наша вувиця така, що трудно шось сховать.

— Але ж вона не живе на нашій вулиці! — сказав Обонко.

— Не живе, а жива, до неї не тіки я за табв’єтками бігаю… Тепер у ньої другий пес — чучвага, глянуть гидко. А вона, дурня, й досі за тим Воботрясиком пваче. Тоже мені собача мама!..

— Але ж таблетки дала! — сказав Партизан.

— М’ать коли шо, воно, не то, а нє, — сказав Каша.

— Це і я їй сказава, — торохнула Адама. — Вона й дава… З нею тра сторожно, бо ця шуток не пунімає. Гв’яне баньками — мурашки по шкурі лазять, а потом під животом цівий день бовить… А тобі бовить, Єв? — турботливо спитала.

— Шо тубі до того? — буркнув Єва.

— Як шо? А чого це я півдня бігаю? Не для того, щуб тобі помогти?

— І удовольствіє маєш, — сказав понуро Єва.

— Сердишся? — крутнулася якось дивно Адама. — Це харашо, шо сердишся. Табв’єтки достала, зара вип’єш.

— В мене води нема, — буркнув Єва.

— Як це нема? — верескнула Адама. — Каша — за відра і до ковонки. Ти, Обонко, поріж мнясо… Шо там у вас є ще? Каша, чо став, як бурбон?

— Вчорашня картошка і морква, — сказав Партизан. — І гурки.

— А баночка меду? — спитав Обонко.

— Да, і мед, — неохоче сказав Партизан.

— Чисть гурки й моркву, — наказала Адама. — А випить є?

— Троха є, — сказав Обертас.

— Скатірка в цьому домі є? — спитала Адама.

— На чорта вона мені здалась, — відповів Єва.

— Воно конешно, — діловим тоном прорекла Адама. — Но сьодня особенний день. Я свою принесу. Ти кови мився?

Єва мовчав, лише сопів.

— Ясно! Я тебе помию і як в’явечку вдягну. Чиста сорочка є?

Єва знову промовчав, лише надувся.

— А шо це за вахи смердючі в