Читати книгу - "Спомини"

Я народився, як останній син, 17 лютого 1892 року. Моя тітка Розалія Янковська оповідала, що я, як дитина, був хоровитий, і що батьки стратили були надію на моє життя. Вона, одначе, повезла мене до лікаря Гразделіка до Струсова чи до Микулинець, і я опісля подужав. Тому що мати хворіла, батьки найняли няньку, яку звали Бундихою, і вона мене кормила. Здається, її назвисько — Бунда. Я, як хлопець, її бачив опісля, але тільки раз, приходила з іншого села, в якому жила, нас відвідати і за підмогою. Одначе я не пам’ятаю її вигляду.

Як перші спомини з діточих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу й обуву старших, щоби забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутности матері. І ще одна жахлива подія лишилася мені в тямці. При одній вулиці, в тому самому ряді, через двоє сусідів, було велике обійстя — Крупи, це були, оскільки тямлю, сестра батька, бо ми кликали її тіткою, і сам дідо Крупа був якимсь свояком, про що ближче не пригадую собі. Десь перед полуднем зачала горіти їх хата, і в пожежі згоріла також і тітка. Люди з довгої вулиці зачали виносити з домів все своє добро, виганяти худобу на протилежну толоку, на якій пасли свою худобу, коні, вівці, гуси і інші, і з якої в углі брали глину, сиву і жовту, для своїх нераз чепурних ліплянок. Тоді і мене винесли на толоку, з постелями і ліжками, а навіть відчіпали двері від кімнат, хлівів, стоділ і т. д. Худоба, почувши дим, зачала ревіти, і в мені лишився від того реву якийсь сум і ляк, як передвісник великого нещастя.

Пригадую собі також подібну сцену, як російські війська відступали в 1915 році з Поділля за Збруч і палили за собою що попало. Це було під ніч, і люди виганяли свою худобу на городи, щоби зберегти її перед грабіжжю. Одначе худоба піднесла тоді відразливий рев, який втих щойно над раном.

З тих перших літ пригадую собі також, що я, бачачи, як батьки і брати молилися навколішках, клякав і собі і прохав, щоби провели мені молитву батько або мати перед їдою рано і перед спанням. Так само і в пості, за їх прикладом, бив я щодня поклони і постив строго.

Я любив ходити також з матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову і т. п. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а свячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої худоби.

<Знаю також, що ранком вліті вибігав я до городу, щоби подивитися, як розквітався мак, бо ввечір завважував я на билинах замкнені пупляшки, а вранці розцвивший цвіт, однак ніколи мені не вдалося це побачити>[89]. А цікавило мене тим більше, що хлопці і дівчата нераз розповідали про таємничий цвіт папороті, якої на заздростянських степах росло багато, і якої цвіт опівночі мав приносити якесь велике щастя.

Мене брали хлопці нераз на руки і носили з собою, коли ходили колядувати або віншувати на свята і на Новий Рік. Знаю також, що дуже радо був я з ними на музиках. Я тоді вже завважував, коли грали, різницю між своїм домом і чужими. Пригадую собі, що коли їх гостили пирогами, я не любив їх їсти. Вже більше смакували мені цукорки, обаранки (бублики), привезені батьками з ярмарків.

<Коли настав мені шостий рік,>[90] брат Роман купив український буквар і, зимовими вечорами, зачав вчити мене читати. А коли мене записали до школи, до якої я просто рвався, то для мене читання була вже <відома річ>[91]. Не маючи під рукою документів жодних, я обчисляю, що до школи почав я ходити найправдоподібніше 1898–1899 року. Школа була через дорогу від нашого дому, і недалеко було ходити та й навіть чути дзвінок, і біг я чимскорше з дому до школи. Учитель Йосиф Новіцький і його жена відносилися до нас дуже добре, і батьки радо помагали учителям — чи підводами, чи чим іншим у виїзді до Теребовлі або Струсова. Учителька звалася Кунце, якась своячка старости в Теребовлі. Вона рівно ж вирізнювала мене з-поміж усіх дітей, задля моїх поступів у науці.

Учитель Йосиф Новіцький — поляк, але говорив з людьми по-українськи, мав коло школи великий сад і часто присилав нам овочі[92], що в Заздрості було лакомим присмаком. Перед школою був городець