Читати книгу - "Пор'ядна львівська пані, Люба Клименко"

— Бабцю, а дядько сказав, поки тебе не було, що він хоче попросити в тебе мамину руку!

За столом запанувала гробова тиша.

— Дитинко, — погладив її по голові Дмитро Іванович. — Ти мене неправильно зрозуміла. Я хотів був попросити подивитися на руку твоєї мамусі, бо мене зацікавив її перстеник!

Усі звернули погляд на Пенелопину руку. У неї на пальці палав перстень — подарунок Одіссея, а внутрішній напис «Чекай мене завжди» просто пропікав їй шкіру.

— А це що таке? — поцікавилася пані Правдослава. — Ану зніми, я роздивлюся!

— Він не знімається, — пробурмотіла Пенелопа ніяково.

— А звідки він у тебе?

— Купила собі на день народження.

— Сама?

— Так, сама. Ваш син ніколи мені нічого не дарує.

Пані Правдослава хотіла була прочитати довгу лекцію про те, як пощастило Пенелопі з чоловіком, однак вирішила перенести її на більш слушний час.

Щоб розрядити ситуацію, вона голосом масовика-витівника запропонувала:

— Ясику, синку, зіграй нам на бандурі!

Ясик з понурою головою вийшов з вітальні і за деякий час повернувся з інструментом.

— Взя-а-ав би я-а-а бандуру-у-у та й заграв, що зна-а-а-ав! — завібрував Ясик.

«Через ту бандуру імпотентом став!» — закінчила музичну фразу подумки Пенелопа.

Кася, знаючи нову версію пісні, старанно стримувала конвульсії сміху. Їй це вдавалося.

Дмитро Іванович слухав щемливу пісню, тримаючи в своїх долонях руку Правдослави Іванівни.

— Що б ви ще хотіли почути, Дмитре Івановичу? — з почуттям спитала вона.

— Щось на слова Івана Франка. Це мій улюблений поет!

— І мій також, — підтримала його уподобання Правдослава Іванівна.

Вона хотіла була ще щось додати, проте Дмитро Іванович продовжив свою думку:

— Знаєте, я дуже полюбляю прийти до Івана Яковича на розмову в університетський парк...

Пенелопа з Касею перезирнулися і відвели погляди одна від одної, щоб не видати себе. Правдослава Іванівна співчутливо кивала головою.

Ясик заспівав «Як почуєш вночі край свойого вікна...».

Пенелопа згадала своє з Касею нічне чергування під вікном після появи напису на сусідському паркані і знову усміхнулася. Подивившись на Касю, вона вжахнулася. У тої очі були повні сліз. «Що за примара?» — похолола Пенелопа. Однак це була не примара, бо сльоза по-справжньому викотилася з Касиного ока.

Пенелопа перевела погляд на Ясика. Він співав дуже жалібно. «Може, я чогось не розумію? — розмірковувала Пенелопа. — Може, Ясик і справді — талант, який я не розгледіла за брудною піжамою і нужденним побутом? Може, і справді Кася мала рацію, що ми з Ясиком — з різних наборів пазлів?»

Коли він скінчив пісню, Дмитро Іванович зааплодував, його радісно підтримала Кася і, звичайно, Правдослава Іванівна.

— Ти чого? — пошепки спитала подругу Пенелопа.

— Він такий милий. — почула вона у відповідь.

Ясик виконував нові й нові пісні зі свого репертуару, і з кожною піснею аплодисменти ставали палкішими і палкішими...

— Піду зготую кавусю! — нарешті піднялася з місця пані Правдослава, а коли повернулася з пахучим кавником і власноруч спеченими «пляцками» — галицькими перекладанцями — її охопив романтичний настрій.

— Дмитре Івановичу, а ви одружений? — кокетливо спитала вона.

— Вже ні! — відповів той.

Пенелопині брови звелися вгору від несподіванки.

— А які жінки вам подобаються?

— Я шукаю собі жінку із золотавим волоссям, веснянками на білому тілі, сумними сірими очима і покірною пристрастю. Я хочу розкрити цю жінку, як весняне сонце відкриває бруньку, і випустити назовні її притлумлену пристрасть...

Одіссей поглянув на Пенелопу впритул. Ясик уловив цей погляд. Здається, він усе зрозумів.

Пані Правдослава постелила Дмитрові Івановичу у вітальні, однак дуже довго не випускала його зі своєї кімнати.

Кася лежала на ліжку і дивилася в стелю. Пенелопа робила те саме.

— Все! — підхопилася Кася з місця. — Я так більше не можу! Йому там так самотньо!

— Кому, Одіссеєві?

— Та що ти зі своїм Одіссеєм причепилася!

— То кому ж іще? Місьові?

— У тебе зрушення на рівні логіки. І не в кращий бік.

Несподівано Пенелопу ошпарив здогад:

— Ясик?

— Так, уяви собі — Ясик!

— Ти серйозно?

— Певно.

— Точно, не жартуєш?

— Точно!

Пенелопа замислилася: може, Ясикові якраз і потрібна коханка-«мама», яка шмагатиме його по дупі ременем і приказуватиме: «Ти, нездалий хлопчисько, марш у кут!»

— Касю! — жалібним голосом попросила Пенелопа.

— Ну що таке?

— А ти не образишся, якщо я тебе щось попрошу?

— Не знаю, а що?

— Спокуси Ясика!

Кася у відповідь мовчала. Пенелопа зрозуміла, що та давно про це думала, проте боялася зізнатися подрузі.

— Йому і дійсно так самотньо! — підливала масла у вогонь Пенелопа.

Кася підхопилася з ліжка і, ніжно поцілувавши Пенелопу в губи, рішуче побажала собі:

— Ну що ж, удачі!

Пенелопа неначе звільнилася від страшного тягаря. Докори сумління, які то явно, то приховано мучили її, нарешті стихли. Вона знайшла виправдання своїй поведінці: їхня з