Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

А ми думали, що володіємо бодай мінімальними науковими даними про те, як ростуть кристали! Тепер уже ніхто не наважувався безапеляційно твердити, що природа будує кристал аналогічно тому, як муляр кладе стінку з цеглин.

Деяка частина інформації виходила за межі лабораторії й ставала поживою для різнокаліберних пліткарів, починаючи від допоміжного персоналу та інженерів і закінчуючи докторами наук. Молоденькі лаборантки сусідньої лабораторії фізичної хімії — «хімічки-реакціонерки», як з висоти своєї причетності до таємниці називав їх Олександр Ткачук, ловили в коридорі цього рафінованого, на їх думку, зарозумільця і намагалися втягнути у небезпечні дискусії, які, починаючись з глобальних проблем, непомітно переходили до суто житейських: «Коли нарешті шановний кандидат наук носитиме обручку?» В такі моменти Сашко закочував очі під лоба, картинно позіхав і гордовитою ходою прямував у лабораторію, до свого таємничого жука.

В кінці березня і першій половині квітня Ткачук був на диво стриманим. Навіть не сприйняв першоквітневого жарту, коли фізики-структурники намалювали на скляній підставці під скарабеєм кілька древньоєгипетських ієрогліфів. Сашко сердито витер туш під склом, при цьому висловившись доволі різко по-англійськи. Однак полтавський акцент не дав точно уловити зміст сказаного.

Коли Тоня Сікорська, наш лаборант, сказала: «Нобелівська премія вам гарантована, Ткачук!» — Сашко несподівано усміхнувся.

— Знаєте, Тоню, — повчально вирік він, — мені пам’ятається неймовірна, але абсолютно правдива історія про те, як один середньостатистичний індивід страшенно здивувався, побачивши, що його фокстер’єр ловить світлячків. Йому вдалося підгледіти, що собака годує ними — кого б ви думали? — звичайнісіньку жабу-ропуху. Коли ця ненажера набивала світлячками свій живіт і починала світитися, фокстер’єр брав земноводну за ніжку і носив уночі перед собою, щоб не заблудитись і не потрапити до чужої будки.

Бідолашна лаборантка не чекала від Сашка такого прояву чорного гумору, і лише тихесенько писнула, не знаючи, як їй повестися.

— Так ось, — таємничим тоном продовжував Ткачук. — Зі мною і з скарабеєм трапилась набагато цікавіша історія. І як знати, може й справді комітет по Нобелівських преміях прислухається до ваших побажань…

Я не став слухати чергову «правдиву історію», оскільки добре знав Сашків талант базікала, і зайнявся поточними справами. Чи міг я припустити, гцо через кільканадцять годин у мене з’явиться шанс зажити слави білянаукового балакуна.

…Була остання п’ятниця квітня. Ніщо не віщувало разючих змін у житті нашого колективу. Щоправда, Сашко кілька разів намагався переговорити зі мною (як я здогадувався, хотів порадитися з приводу підготовки нового експерименту). Однак я був страшенно зайнятий і не міг приділити йому належної уваги: Деркач уже втретє викликав до себе, вимагаючи звіт по темі, який все ще додруковували паші секретарки. Ткачукові я буркнув, що хороші ідеї слід обговорювати в спокійнішій обстановці, тож нехай перетерпить до понеділка. У відповідь Сашко обізвав мене ретроградом і подався до себе в лабораторію.

Повернувшись з роботи, я хутко повечеряв і взявся чаклувати над рибальськими снастями: ще на початку тижня ми вирішили цілим відділом провести суботу й неділю на Дніпрі. Отож я вовтузився з вудками, гачками, волосінню, поплавками та іншим скарбом рибалки-аматора, як несподівано затеркотів телефон. Дзеленчав, мов знавіснілий монстр, який ось-ось трісне від злості через мою неповороткість. Я машинально зиркнув на годинника: 22.37. Кому не спало на думку телефонувати о такій порі? Зайшовши до кабінету, здійняв трубку. Долинув голос Олександра Ткачука. Він навіть не привітався. З тону, яким Сашко вимагав мій «Кодак», я зрозумів, що трапилося щось неординарне.

— Навіщо тобі фотоапарат? — поцікавився я. — У лабораторії, наскільки пам’ятаю, аж три «Києви».

— Це все не те, — перебив Сашко. — У мене немає часу на проявлення плівки. Фото потрібні одразу. І бажано в кольорі.

— Більше тобі нічого не потрібно? Поганих фотоапаратів не буває, є лише погані фотографи, — ущипливо мовив я.

— Не будь скнарою. Наука вимагає жертв. Лови чотириколісного мустанга — і чим скоріш до інституту.

В трубці почулись довгі гудки. Прохання було досить дивне. Заінтригований, я прихопив «Кодак» і подався ловити таксі. Мені пощастило.

У машині я намагався проаналізувати найімовірніші причини пізнього дзвінка. Знаючи характер Сашка, мав усі підстави вважати, що це неспроста. Розгадка могла критися в новій методиці експерименту, яку Ткачук уже встиг перевірити.

Справа в тому, що після невдалих спроб вивчити внутрішню будову скарабея традиційними методами було вирішено спробувати збудити жука в дещо інший спосіб. Міркувалося так: оскільки кристалічна гратка кварцу асиметрична, то чому б не подіяти на жука асиметричним електромагнітним полем, тобто полем, у якого електричний вектор поляризований не в площині поширення хвилі, а по колу. Звичайна електромагнітна хвиля, яку випромінюють антени радіолокаторів, теле— і радіопередавачів, для нашого експерименту не годилась, оскільки вона плоскополяризована. Виходили з того, що під дією асиметричного електромагнітного випромінювання властивості асиметричних молекул змінюються. «Клин клином вибивають» — саме в такий спосіб можна охарактеризувати суть експерименту. Згідно наших припущень, асиметричне поле, діючії на скарабея, мало викликати в монокристалі незначні Спотворення міжатомних зв’язків і якоюсь мірою змінити геометрію кожної елементарної ланки просторової ґратки кварцу. В результаті цього зміниться, причому досить відчутно, геометрія цілої молекули.

На користь цієї гіпотези говорив той факт, що у багатьох кристалах спостерігаються так звані колективні явища, здатні підсилювати навіть слабкі зовнішні збудженая. Отже, припускалося, що саме асиметричне поле розворушить скарабея. Розробка методики досліджень і монтаж установки були покладені на Олександра Ткачука…

О двадцять третій п’ятнадцять я був при вході до інституту. Пропускаючи мене, вахтер Кузьма Іванович попередив: «Не забувайте, що завтра субота. До п’ятої ранку я повинен у всіх лабораторіях вимкнути енергоблоки високої напруги. Тож не баріться».

— Домовились. Не думаю, що ми затримаємось так довго.

Я помилився. Зрозумів це, переступивши поріг лабораторії експериментальної кристалооптики, де порядкував Сашко Ткачук. Мій заступник спритно, навіть граціозно, пересувався між кабелів і різноколірних дротів, які ліанами звисали зі