Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

якщо вдасться отримати якийсь гонорар, — а я не сумніваюсь, що мій твір, коли його видати, безперечно користуватиметься популярністю й збере неабиякі тиражі, — я хотіла б, аби всю суму гонорару ви…» — вона зробила чіткий і виразний наголос на останньому займенникові — «після відрахування собі належних комісійних… ну, я гадаю, десять відсотків вас повинно цілком влаштувати?» — в голосі письменниці знову забринів прохальний сумнів, — «…бо вже більше пятнадцяти, ну нехай двадцяти відсотків я вам запропонувати аж ніяк не можу…» — Шлойма й далі зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова й все-одно нічого не розуміючи в її суті й кінцевій меті. Ліжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усім своїм великим тілом під ковдрою, вмощуючися зручніше. Шлоймине мовчання її також нервувало, але вона з усієї сили намагалась цього не показувати. Тож далі вона заговорила знову тихим, тверезим і врівноваженим голосом:

«Ну добре, якщо хочете, можете взяти собі половину… П'ятдесят відсотків я вам ніколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихідному становищі… Ви повинні розуміти, що це мій єдиний, це мій останній шанс на…»

«Зачекайте, Степанидо Порфирівно!..» — спробував було втрутитися Шлойма в її монолог. — «Я вас не зовсім… зовсім не… я вас погано розумію…»

«Ні!» — майже верескнула стара письменниця. — «Не перебивайте мене! Пятдесят відсотків — це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати! Бо інакше це вже буде просто грабіжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свій твір. Тож будьте ласкаві, за половину гонорару взятись і прилаштувати його в котресь із ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуєте — мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську міську ощадну касу номер… у центрі, на Ленінській, біля швейної фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, він вам усе скаже… отож — перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на ім'я Добромольця… Петра Степанидовича.»

Степанида Добромолець замовкла, віддихуючись. Шлойма також мовчав. Він і далі все ще нічого не розумів, окрім того, що стара хоче десь опублікувати свій роман і сподівається отимати за це якусь певну суму грошової винагороди. Заперечувати не хотілося, щоб не розчаровувати її й не нервувати, не тільки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядів теж.

«Петро… Це мій… Це мій син.» — Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. — «Отримавши цю суму, він зможе… він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу…» Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон, чи в якийсь інший трансовий стан.

Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Від несподіванки Ецірван здригнувся й підхопився з краєчку ліжка, ледь не впустивши при цьому зеленої папки, яку був поклав на коліна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно він підійшов. Навіть двері не рипнули, і кроків чути не було.» — встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкувати пальцями не потягнув його до себе за ґудзика на джинсівці. — «Давайте відійдемо… Треба поговорити…»

Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обіцяного стільця, й від рук у нього пахло суничним милом. Шлойма відійшов з ним від ліжка, всього на кілька кроків у бік дверей, іще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч іще ворушила губами, нечутно промовляючи якісь слова йому навздогін, та вже поволі закотила очі під лоба й одноманітно, ритмічно захропла, простягаючись горілиць і випростуючи ноги під ковдрою.

«Розумієте…» — Петро Степанидович говорив схвильваним басовитим пошептом — «Розумієте… для матері… не так для матері, як для мене це єдиний шанс вирватися звідси. Повідомлю вам по секрету — я науковець. І мої напрацювання… мої дослідження в галузі порівняльної психіатрії, якщо я зможу виїхати звідси, безперечно зацікавлять моїх колег, фахівців у західному світі… Але для цього… для цього я мушу виїхати безперешкодно, як син знаної письменниці, щоб мені дали вивезти весь мій архів, десятки папок з дослідженнями… Сподіваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такі великі… величезні надії на цю зустріч з вами…»

Петро Степанидович натужно дихав, відпрацьоване повітря з його бороди виривалось затхлим і несвіжим, очі світились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невідь-коли прочитану в якійсь книзі думку, що лікарі-психіатри потрохи набираються хворобливого стану від своїх пацієнтів. Не без зусилля відірвавши сильну руку Петра Степанидовича від свого ґудзика, він про всяк випадок відступив на крок, і з цієї дистанції відказав у широке бородате обличчя із усією можливою серйозністю:

«Я спробую зробити усе, що в моїх силах…»

Обличчя Петра Степанидовича зраділо просяяло, з-під бороди навіть вистромилась несвіжа, сірувата усмішка:

«Ой, я дякую, дякую вам наперед!» — він раптом посерйознішав, неначе пригадавши щось. — «А про форму оплати, я сподіваюсь, мати з вами не забула домовитися?..»

Шлойма, міцніше притиснувши до грудей зелену папку, перевів на неї погляда й підморгнув, показуючи, що все о-кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотів було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:

«А якщо у вас раптом, не приведи що трапиться тут у нас, у місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв'язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам освідчення… експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазі, будь ласка.»

Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протокола, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:

«Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі