Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Риба, яка нам зрідка трапляється; легкокрилий вітер, що гонить лакану. Нарешті — двічі за останні дні — короткочасний дощ, що неждано поповнив запаси прісної води. А що, скажіть, іще треба тим, хто, гнаний бурею, опинився у відкритому морі?

Нога моя почала заживати, Бараратина — теж.

До речі, тубілець виявився неабияким рибалкою. Рибу, яка нікому з нас не йде до рук, він умудряється ловити. Наживить копрою або шматочком тунця гачок, пробурмоче щось, — і, дивись, рибка вже теліпається на волосіні.

— От чаклун, так чаклун! — захоплююсь я.

— О Барарата антітра — фіа,[22] — погоджується Лота.

У нашій чоловічій компанії вона — незамінна: й веслує нарівні з нами, й допомагає господарювати — ріже рибу, готує з копри смачні «салати». Ну, і звісно, лікує нас, слабаків.

І чому так здавна вважається, що жінки у морі приносять нещастя?

Вірячи в ці забобонні прикмети, моряки-мужчини не дозволяли фуріям у сукнях, як вони потай називали жінок, навіть ступити на палубу корабля, що вирушав у плавання. Тому ж, хто нехтував старовинними звичаями і відважувався брати в море жінку, доводилося потім гірко розкаюватись, от хоч би й французькому мореплавцеві позаминулого століття Ів-Жозефу де Кергелену, іменем якого на півдні Індійського океану названо архіпелаг.

Переодягнувши свою юну подругу Луїзу Сеген у матроську робу, відважний капітан провів її непомітно на «Ролан» — до зубів озброєний корабель, який вирушав од берегів Франції до далеких островів.

Плавання скінчилося. Та Кергелена на шість років кинули у в'язницю, позбавивши всіх титулів і звань і заборонивши служити в офіцерському корпусі.

Так легендарний мореплавець заплатив за свій необачний вчинок.

— Якщо жінки літають у космос, чого б їм і не морякувати? — слушно зауважив Альфред.

— Атож, — погодився Кім Михайлович й для прикладу навів ім'я славетного радянського капітана далекого плавання Щетиніної.

А я згадав наречену Сашка Кукси — Моніку, яка нібито вчиться у морехідці на факультеті судноводіння.

— Як би твого дружка Куксу та не спіткала доля Кергелена, — блимнув посмішкою Заєць. — Між іншим, і ти, да Гама, чував я, теж маєш подружку, що марить морями.

— Наташа моя не тільки марить, а й плавала не раз, — гідно відповів я, по-лицарськи захищаючи дівчину. — В морі ми й познайомились.

— Ого! Сімейна мандрівочка. Колосаль! Такого й Кергелену не снилося. Ловкач ти, хоч і вдаєш із себе святого та божого. Обкрутила тебе золотокоса.

— Заєць! — різко обірвав я. — Ніколи не смій про Наташу нічого подібного говорити.

Мене аж трясло від люті.

— Свят, свят! — закотивши очі під лоба, по-блюзнірськи перехрестився геолог. — У тебе справді з нервами не все гаразд. Втрачаєш почуття гумору, дорогий!

Зрештою ми, задерикуваті півні, вгомонилися й притихли.

— Гумор, да Гама, — вже примирливо повчав Заєць, — це — веселий погляд на життя, коли дрібниці не застують основного і людина не заводиться, як ти, з півоберту.

— Тобто гумор, по-твоєму, пустопорожні смішечки?

— Не зовсім так, — відповів Альфред. — Претензійну дотепність плодять переважно гумористи-професіонали, які, вигадуючи, як їм здасться, смішні ситуації, намагаються нас будь-що розсмішити. Це — балаганство, кривляння. А справжній гумор — не в штучно придуманих обставинах — він, як алмаз, світиться зсередини. Людина живе, працює, а живучи й працюючи, помиляється — і, незлобливо кепкуючи з себе, виправляє похибки й вади, рухаючись, отже, до поступу — вперед. Тому-то той, хто прагне до кращого, досконалішого, мені здається, завжди гуморист.

— Я не претендую на роль гумориста, — зачеплений докором Альфреда за живе, відповів. — А все ж ти помиляєшся, говорячи, що я втратив почуття смішного. От скажи мені — прискіпавсь до нього. — Це гумористично?

— Що саме?

— Ти — заєць, — тицьнув я пальцем у Альфредові сухоребрі груди. — Та замість того, щоб гризти капусту, як і належить зайцям, подався в морську геологію, гризеш корінні породи підводних хребтів. Так само й Іван Пророченко, якого ми звемо Антрекот Антрекотович, — з пожежника в Трилісах обернувся в кухаря. Хіба ж не смішно?

— Трішечки, — нічого не міг заперечити Альфред.

— У цій, як ти кажеш, «трішечці», мабуть, і криється гумор. До речі, мій тезко Окань — неабиякий гуморист.

— Так, неабиякий, але додам: підроблений і, крім того, базарно-комічних обставин. З цих причин Остап Бендер,[23] прототип колишніх одеських дотепників, — продовжив він, — лише вдала вигадка, хоч і здібних письменників. Тоді як Швейк[24] — органічний вияв душі народу, його непідробний образ. Смішне, комічне, веселе, що нас так захоплює у вчинках Швейка, іде, як світло алмаза, з самої його середини.

— Ми з Оканем разом починали морякувати, — перевів я розмову на інше. — І знаєш, подружилися. Є в ньому багато привабливого, справді гарного.

— Безперечно! — вигукнув Альфред. — Як і в кожного з нас.

— Ні, я не про те — мені хотілося сказати інше. Окань, — пояснив я, — мастак кепкувати з інших, але терпіти не може щонайменшого зауваження на свою адресу. Він вважає, що критики взагалі — люди, які ні на що не здатні, нічого не вміють, а беруться повчати. Здебільшого це йде, запевняв Василь, від прагнення утвердити своє нікчемне «я», звеличитися у власних очах і змусити в ту «велич» повірити інших. «Як правило, да Гама, — казав він, — такі люди страждають комплексом неповноцінності, але приховують цю ваду од стороннього ока, виставляючи ж, як щит, для захисту власної персони манію величності».

— Він що — ображений на увесь людський рід, твій друг?

— Ні, тільки на літературних критиків.