Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слід «Баракуди»" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 72
Перейти на сторінку:
вітрило! — кинув командир, дістаючи з-під лави схожі на арабський косий парус циновки.

Я поліз на грот-щоглу, а Барарата й Альфред, подавши мені циновку, заходилися прив'язувати її внизу.

Коли впоралися з вітрилом на найвищій щоглі, поставили й на кормовій, бізані. І — невидимий вітер, що злегка хлюпотів над водою, враз ожив. Сполоханим птахом забилися над головою напнуті циновки.

До швидкості течії, що підхопила човен, прилучилася й швидкість мусонного вітру. Вони в подвійній упряжці помчали лакану на схід.

Пливли цілісінький день, розкошуючи жаданим перепочинком. Після весел, від яких на долонях у кожного криваві мозолі, тепер плавба здавалася щастям.

Течія плинула хоч і не прудко, але нестримно. Це була невідомо якої ширини річка, що несла свої води серед незрушної товщі океану.

Блакитною цяткою на виднокраї майнуло чаїне крило. Потім ще і ще. Мов струшені вітром пелюстки дивоквітів, голубіли, припадаючи до води, то знову неквапно піднімаючись угору.

Блукачів океану, ширококрилих птахів, було безліч.

— Нумо, Васько, ліво на борт — прямо на чайок! — наказав командир, якого я нещодавно змінив коло стерна.

— Ліво на борт! — повторив я, як, бувало, не раз це робив, несучи ходову вахту на «Садку».

— Де чайки, там і риба, — зауважив Кім Михайлович. — Отож, може, нам пощастить.

Справді, там, де кружляли птахи, привільно гуляв косяк риби. Вода ніби кипіла. І над нею — після днів безгоміння й тиші — кричали чайки.

Кр-ра-а… Кр-ра-а-а… Кр-ра-а-а-а… — неугавно лунало над океаном.

Цей крик нагадав про життя, про те, що ми не згубилися безслідно в пустелі.

Ми заходилися ловити рибу.

Веселий, радісний лов! Мені він нагадав те, як у дитинстві після літньої зливи, коли ставок виходив із берегів, ми, підлітки, на затопленому лузі серед трави ловили руками карасиків… А тільки тоді весело так дріботіли, падаючи на лискуче латаття, дощові краплини. Пахла мулом і ряскою гливка земля. Сміялися — по узгір'ю, вікнами до сонця — білобокі хатини та над левадами басовито кахикав далекий грім.

Земле рідна, припаду до грудей твоїх, травами пропахлих, і від щастя, що ти є, заплачу…

Того, що було, не вернути — побувати в дитинстві не можна. Та віра в радісне вороття лишається: крізь бурі й шторми проб'ємося, щоб тільки вернутись додому!

Риби наловили стільки, що вистачило б на весь екіпаж «Садка». Голубуваті, вологі тунці, як поросята, лежали один біля одного на ребристому дні лакани.

Пообідали й повечеряли.

Заєць на кормі спорудив чавильню. На дошку клав шматочки риби, притискав їх стулкою черепашки — цівка каламутного соку повільно збігала вниз, наповнюючи ним порожні кокосові горіхи.

Так ми, про запас, заготовили «воду».

Сік із риб'ячого м'яса — ніякий: ні смаку, ні запаху. Щоправда, прохолодний і солодкуватий, як зморений літньою спекою молочай. За умов, не схожих на ці, в яких ми опинилися, його, звичайно, не будеш пити — гидота! Та для пас він — щонайкраще питво.

Незвичним і дивним здавалося тепер, що можна, скільки забажаєш, поїсти, напитися «водички». Хоч, за порадою Кіма Михайловича, ми не зловживали раптовим достатком. Адже шлунок відвик од страви — не далеко й до біди.

Їли невеличкими порціями, але часто. І все-таки ніяк не могли вдовольнитися — пережитий голод не забувався, диктував своє.

Я, потай від інших, сховав під лаву шмат тунця. Дві голови, які Кім Михайлович збирався викидати, відклав теж. Обрубки — хвіст і плавці — засунув за грот-щоглу.

Для чого все це? Адже ніхто не обмежував у їжі. І все ж щось нашіптувало запасатися й запасатися про «чорний» день.

Минула ніч, і день, і ще одна ніч… Підхоплена течією лакана мчала на схід.

Сонце немилосердно пекло. Сік, націджений у кокоси, не прокис. А трохи зіпсованої риби викинули за борт.

— Я нічого не розумію, — знизав плечима Кім Михайлович: — Звідки такий сморід?

У човні справді ставало нестерпно — так щось сильно тхнуло.

— Може, це з океану… планктон смердить, — якось винувато відказав Заєць.

— Та! Який там планктон? У звичнім для нього середовищі він не повинен смердіти. Ану, голуб'ята, гляньте під лави — часом не закотилася туди яка-небудь голова? — велів командир і сам зазирнув під банки.

— А це що? — здивувався він, витягаючи з-під Зайцевого сидіння довжелезний хвіст тунця.

— X… хвіст, — захлинувся словом Альфред.

— Та бачу, що хвіст, а не голова. Ось іще один. Друже, тут схованка!

— Я… я… — і Заєць, розхвилювавшись, нічого більше не міг сказати.

— Все ясно, — підморгнув мені командир. Я зашарівся.

— Кіме Михайловичу, — несміло обізвавсь. — Кіме Михайловичу, — повторив. — Пробачте, я теж дещо сховав.

— І ти? — прискнув він сміхом.

— І я…

— Барарата ховайла теж фіа… — почувся з корми голос тубільця.

— Лото, ти що-небудь подібне бачила? — не перестаючи сміятися, звернувся до дівчини командир.

— Бачил — не бачил, — відповіла вона, теж сміючись білозубо.

Ми, троє,— Заєць, Барарата і я — витягли із схованок всі свої риб'ячі припаси.

Було соромно, страшенно соромно й незручно! Хоч закрадавсь незрозумілий страх: а що, коли знову нічого буде їсти?!

— Спокійно, спокійно, друзі,— якомога лагідніше мовив командир. — Сорому тут немає — ви ж таке пережили! Ну, чого ти плачені? Заспокойся, любий, — ласкаво поклав він Альфреду на плече руку.

От тобі й любов до життя! Любов (ха, ха, ха! — засміявсь я), якою керує нікчемний інстинкт самозбереження, веління шлунка.

Це ганебно, це гидко! — картав я себе за шкурництво й хвилинну слабість.

ПІД ВІТРИЛАМИ

…І все-таки — слава тобі, рятівна

1 ... 26 27 28 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"