Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

І в кого я такий, колючий, вдався (батько, розповідають, був лагідний, мати — сумирна)?

Вода помітно змінювала колір. З ультрамаринової, прозорої, ніби кришталь, ставала голубуватою, покрашеною де-не-де світло-коричневими й зеленавими цятками планктону.

Кінчалася небезпечна для нас пустеля — починались живі води.

Вони відразу принесли життя. Знесиленим, охлялим, нам сьогодні вперше за довгі дні блукань Нептун, змилостивившись, послав смачний сніданок.

— Лава-лава фіа![20] — кричав Барарата, вибираючи з води волосінь.

Усі кинулися до борту. Там, припнута до гачка, пориваючись то в один, то в другий бік, ходила величезна рибина.

— Чого ти ждеш? Піднімай! — а нетерпінням пристав до Барарати Заєць.

— Одна секунд, Альфреда, — спокійно відповів тубілець. — Фіа цара, фіа сенга,[21] — ніби риба щось справді розуміла, примовляв він до неї.

— Підсікай! Хутчій!

— Не заважай йому, Альфреде, — рукою перепиняючи Зайцеві шлях до корми, сказав Кім Михайлович.

А Барарата уже підводив здобич до борту… Ось риба плеснула хвостом — пінява водокруть, ніби в'юнисте мереживо, забіліла вгорі; ось вона гострою, зубчатою пилкою вигнула спину й розітнула повітря. Мить — і Барарата, намотавши на кисть волосінь, потяг її до себе — риба враз опинилася в човні.

— Краса яка! — захоплено вигукнув я.

— Ой, ой! — сплеснула в долоні Лота. — Фіа лава-лава, фіа сенга-сенга, — дивувалася дівчина.

— Поможи йому, Альфреде! — наказав Кім Михайлович.

Заєць нахилився й притиснув коліном рибину, яка, ляскаючи хвостом, не переставала битися під лавою.

Барарата витяг із її довгастого рота гачок, розплутав скойлану волосінь.

— Бяри, кушай, Зайца, — витираючи спітніле чоло, підсунув рибу Альфредові.

— Го-о-о-ох, аж слина котиться… Давайте мерщій їсти — чого ми ждемо? — не зрозуміло, жартома чи то насправді так здичавів, вирячив Заєць голодні очі.

— Ти дикий-предикий заєць, — посміхнувсь я.

— А що — хіба зайці бувають і свійські?

— Тоді це просто кролі.

— От що, — хапаючи за хвоста рибину, сказав Альфред. — Я хочу їсти і край!

— Стривай-но, всі голодні!

Ми гуртом підступили до здобичі.

Це була крупна золота макрель, яка ще зветься корифеною. В іскристих краплинах води вона палала, мов сонце. Її мінливі барви, здавалося, увібрали в себе відтінки райдуги — від зеленавого й бузкового до латунно-вогнистого, сяючого.

Мені доводилося бачити всяку рибу, але таке диво зустрів уперше. Ніби згусток палаючого сонця, що побував у океанській синяві, звідки його вихопила людська рука. Та це й була сонячна скалка, яка у пас на очах тьмяніла й гасла.

Не стану оповідати, як ми їли та смакували, припавши устами до шматочків рожевого і прохолодного м'яса, висмоктуючи з нього життєдайний сік.

Спрагу притлумили, наїлися досхочу.

Решту корифени, що залишилася від обіду, порізали на шматки, поклали у шкаралупу порожнього горіха. Прив'язавши мотузкою, опустили кокос за борт.

Це був наш холодильник — риба у ньому повинна зберігатися довше, ніж на відкритому повітрі.

Та… Ми не подумали про те, що «холодильник» міг стати приманкою для акул. І вони з'явилися — зграя хижаків, які, гадалося, давно од нас відстали.

— Хлопці, рук за борт не висовувати! Якщо треба сполоснутися, скажіть — зупинимо човен і дістанемо води.

Командирове застереження — слушне: акули шастали майже впритул з лаканою. Їхні пласкі, ніби розчавлені пащі, раз у раз витикалися то перед носом човна, то збоку, то за кормою.

Запах свіжої крові ненажер п'янив, лоскотав їхній чутливий нюх. Акули геть знахабніли: кидалися до човна, лізли під весла.

Я, хрещений ними, — нога хоч і гоїлася, проте ще й досі боліла, — не звертав уваги й не хотів більше з ними зчіпатися. Та Заєць — і за себе й за мене! — пішов у наступ. Віл кричав — так ніби акули його слухають! — кидав на них шкаралупи кокосових горіхів, намагався влучити по голові веслом.

— От агресори! — сипав прокльони. — І чого вони причепилися?

— Їм мало моєї ноги — хочуть покуштувати ще й твою, Альфреде.

— А дідька лисого! — і в зграю полетіла стулка знайденої в човні черепашки.

— Припини! — гримнув на геолога Кім Михайлович. — Навіщо дратувати. Ти ж їх усе одно не відгониш — нехай пливуть.

Поки ми думали-гадали, чи лишати «холодильник» у воді, його не стало: хижачки відгризли разом із линвою.

Настрій у всіх зіпсувався, тому що спати довелося лягати голодними, тішачись згадкою про смачний обід та жалкуючи за втраченою вечерею.

Прокинулися аж над ранок від того, що човен, погойдуючись, сам по собі почав пливти.

— Що це? — глянув я на воду.

— А це, Васько, мабуть, і є ота Екваторіальна протитечія, — відповів Кім Михайлович.

— Отже, пливемо? — запитав і Альфред.

— Пливемо, друзі, невпинно.

— Як писав матері матрос Мотовило, — додав я: — Лівим галсом бейдевінд вийшли у відкрите море. Курс норд-норд-ост.

— Ні, да Гама, — заперечив командир. — Зараз ти помиляєшся. Бо течія знесла нас не на північ, а прямо на схід. Глянь на небо!

Я відірвав погляд од зморшкуватої води. На посвітлілому небі ще жевріли зорі.

— Он Стріла, Гідра, — вловив мій зір у високості знайомі сузір'я. — Над обрієм, майже в зеніті, ніби досвітня імла, — Туманність Андромеди. Значить, екватор ліворуч і нас зносить до сходу.

Як довго ми ждали цієї зустрічі, зустрічі з рятівною течією! І ось вона відбулася.

— Напинай