Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Душі я не віддам.
Уже майже розвиднилося. Барарата й Лота сиділи на веслах. У тубільця після випадку з акіо, коли вона потрапила на гак і потім, мабуть, була розтерзана іншими акулами (пропливаючи, ми бачили на воді кров та шматки каната), — нога почала гоїтися, і він на неї потроху ставав.
Таким чином, нам несподівано прийшла підмога — Барарата допомагав веслувати. Ось і зараз він із Лотою зміни мене й Кіма Михайловича на веслах.
Заєць, угомонившись після «пожежі», спав, а ми з Кімом Михайловичем, усівшись на кормі, камінцями шліфували поіржавілі гачки.
— Якби-то швидше потрапити в струмені Екваторіальної протитечії,— вголос висловив мрію командир. — Течія б нас підхопила й понесла на схід. А там — острови Індонезії. Звідти — шапкою докинути й до рідного берега.
— Пропливши на лакані до Яви чи Суматри, ми, виходить, звершимо безприкладний океанський перехід?
— Чого безприкладний? — спитав Кім Михайлович.
— Ну, ми ж… перші, хто долає ці відстані.
— Хо-хо-хо, які ми первородні й неповторні! — насмішкувато відказав він. — Хлопче, хлопче, хтось мудро зауважив, що люди стоять на плечах у велетнів. Це означає: давно до нас жили вже попередники, діяння яких гідне подиву. Бо яку б сферу людського творення не взяти, у кожній були свої гіганти. Платон, Арістотель, Авіценна, Леонардо да Вінчі, Бетховен, Пушкін, Шевченко… Боже ж ти мій! — ніби випробовуючи на вагу щось таке, що не піддається мірі, потряс він руками. — Та це ж маяки, могутні прожектори, які б'ють з глибин віків і освітлюють шлях у майбутнє. І коли хтось із сучасників, сяк-так докупи стуливши дві ноти, зарозуміло твердить: «Це — вершина!»; коли новоспечений вірш оголошується шедевром чи щойно захищена дисертація — геніальною, мені вчувається розкотистий сміх Арістотеля, Пушкіна, Бетховена. Велетні сміються осудливо.
— Добре, що Заєць не чує ваших слів, — він би підняв на глум своїх пробивних колег.
— Нехай краще спить, — сказав командир. — А ти, Васько, послухай і затям: у водах, де ми з тобою бовтаємося, багато віків тому вже проклали дорогу безіменні й небезіменні мореходи.
— Наприклад?
— Ось тобі приклад, — заломив мізинець Кім Михайлович. — Окремі вироби індійської матеріальної культури з сивої давнини були в Стародавному Єгипті та колисці вселюдської цивілізації — межиріччі Тігру і Євфрату. Наукою доведено, що обмін товарами між далекими країнами на сході — Індією і Єгиптом та Месопотамією відбувався ще до другого тисячоліття до нашої ери. До того ж торговий шлях пролягав морем. Це раз — плавання давним-давно зі сходу на захід. Друге. Візьмемо східний напрямок, — заломив він ще один палець. — Уже в другому столітті нашої ери відомий географ Птолемей згадує острів Яву: туди з Індостану — від Індії та Шрі Ланки — були прокладені морські шляхи.
— І навіть маршрути відомі?
— Звичайно. Свого далекого попередника й тезка — португальця Васко да Гаму ти знаєш. А про Ібн-Баттуту чув?
— Це той багдадський злодій, про якого є кінокартина? — згадав я бачений колись фільм.
— Який там злодій? — глянув здивовано Кім Михайлович. — І тобі не гріх, Васько, — присоромив, — не знати великого мандрівника середньовіччя?
— Розкажіть про нього…
— А що розповідати? Ібн-Баттута зазнав, як і ми, немало лиха. На нього напали пірати, корабель потрощила буря. Та він, спорудивши нове судно, ще раз вирушив у плавання. «Загнуздавши» тутешні морські течії, під крилами західного мусону добрався до Мальдівських островів, а звідти — десь тут проліг його шлях! — на індонезійський острів Суматра. Тож, як бачиш, друже, не ми перші, не ми останні, хто в океані торував шлях, — докінчив Кім Михайлович. — Я не кажу вже — ти про нього знаєш, — що в цих водах колись із Ормуза в Індію плавав і наш співвітчизник, російський землепроходець Афанасій Нікітін.
— Знаю. Кінофільм про Нікітіна — «Ходіння за три моря» — бачив.
— Телевізор, радіо, кіно… — задумливо мовив командир. — Яке прекрасне надбання цивілізації. Не підводячись із ліжка, можна побувати за тридев'ять земель, сягнути в минуле й майбутнє. Справді — колосально й фантастично. А все ж, коли я бачу, як підліток чи юнак на довгі години «прилипає» до телеекрана, а в книжку й не збирається зазирати, в мені наростає протест: так не можна! Не можна, щоб хтось розжовував і готове клав тобі у рот. Ти сам повинен до всього докопатися, дійти до витоків і першопричин усього. Це дається, Васько, не «вахтуванням» біля магнітофона й телевізора, а вдумливим заглибленням у книгу. Та й не вірю я, що півгодинна чи двогодинна телепередача здатна розкрити всю глибину якого-небудь твору, скажімо, щонайменшого оповідання Чехова чи Франка. Все то — екстракт і поверхове демонстрування невловимого, вічно живого.
— Ви що — проти телевізорів і магнітофонів?
— Чого ж, — відповів Кім Михайлович, — По телебаченню часом передають корисне, скажімо, «На добраніч, діти!» або «Алло, ми шукаємо таланти». Правда, де вони, серед верхоглядів, візьмуться, ті таланти?
— Знову — випад проти підростаючого покоління, — дорікнув я.
— Аж ніякі — заперечив Кім Михайлович. — Діти і молодь — наша будущина, наша надія. Але ця «надія» не повинна лише споживати те, до чого додумалися інші, треба й самим думати. Ось книги, друже, якраз і спонукають змалку до творчого мислення.
— Заєць теж каже, що книги — велика сила, особливо придбані в обмін на макулатуру, модні романи Дюма та Сіменона, — хотів було я перевести серйозну розмову на жарт.
Але жарт вийшов недоречний. Полон! Навіщо я Ображаю того, хто мені зичить добра і кого я насправді шаную?
— Ти, Васько, був би ідеальним хлопцем, — згадалися слова Наталки, — якби іноді менше патякав або й зовсім мовчав.
Аякже, помовчиш! Хоч я й не говіркий, та мені часто ніби хто нашіптує: «Ану, Василю, сипони спідтишка, ніби чорт із лантушка! Докинь ущипливе словечко». Ото я й докидаю.
Що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.