Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

— Сеньйоре начальник…

Сергій здригнувся. До намету заглядав водій.

— А, мучачо, заходь.

— Ви, здається, замріялись, а я вам перебив думку. Певно, щось сердечне… Пробачте.

Сердечне?.. Сердечне… Що буває сердечне?

— Так, мучачо. Думав про… валідол!

Буено весело засміявся. Сеньйор начальник почав жартувати? Це вже щось нове.

— Я хотів вам сказати, сеньйоре начальник…

Буено мулявся. Говорити?

— Що, мучачо?

— Якщо в такому ж темпі просуватимемося й далі, то днів за п'ять будемо в моїх рідних місцях. Я пам'ятаю: ви колись цікавилися звичаями мого племені. Сьогодні перед обідом проминули містечко Аначукуна. Звідси до нас і ста кілометрів не буде.

— Так мало?

— Авжеж, сеньйоре начальник. Наші люди в Аначукуну пішки на ярмарок ходять.

На цьому Ряжанка й ліг спати. Прокинувся пізно. Брезент намету так напекло сонцем, що не було чим дихати. Все тіло купалося в поті. Сергій нашвидкуруч одягся й виліз надвір. Там, де звечора вогонь горів, стирлувалися люди, мовчки стояли тісним колом, понахилявши голови. Ряжанка підійшов, коло розступилось. На траві лежав індіянин Хорхе. В нього вирвано нутрощі й роздерто горлянку.

— Ягуар, сеньйоре начальник. — прошепотів Буено. — Хорхе стояв на варті, а потім знайшли його аж он у тому яру.

— Чому… ягуар?

— Дивіться, сеньйоре начальник, — і Буено показав на міцно стиснутий кулак мерця. З-поміж пальців у Хорхе витикалися пучки рябої шерсті.

Сергій тупо дивився на понівечене тіло. За один тиждень — дві смерті. І обидві — на його, Сергія Ряжанки, сумлінні. Адже він привів сюди експедицію.

Йому навіть на думку не спадало, що експедицію і його послали сюди інші. Зараз він в усьому винив самого себе.

— Поховайте його.

Це озвався Коляда. Але Буено заперечив:

— Сеньйоре Маттео, Хесус хоче поховати його за своїм звичаєм. Вони з Хорхе з одного племені.

— Отак і лежатиме на сонці? Голос у Коляди був нетерплячий.

— Ми накриємо його листям. А ввечері…

Губи в Буенавентури нервово сіпались. Чого хоче цей Кольядо? Мовчав би вже краще…

Сергій повільно повернувся й пішов у хащі. А коли чагарі зімкнулись над ним суцільним шатром, впав на траву, вдарив кулаками об землю й дав сльозам волю.

Що ж це на світі білому робиться? То він збирався знищити все живе на землі, а тут раптом за якимось чужим хлопцем, індіянином, плаче? Ні, Сергію Ряжанко, не за хлопцем ти плачеш. Десь не його тобі шкода, а самого себе…

Проте клубок, який застряг у горлі, не розм'якшили й сльози. На роботу того дня не пішов тільки Хесус. Старий індіянин щось чаклував біля тіла свого молодого товариша, оповивав його листям, туго обв'язував ліанами й потихеньку щось наспівував. А ввечері, коли сонце схилилось до обрію, викопав коротеньку яму, вимостив її кам'яними плитами, вистелив пальмовим листям та зіллям і всадовив туди мерця. Обличчя в Хесуса розмальовано білими, чорними й червоними смугами та фігурками. На сторонніх він не звертав жодної уваги. Коли всадовив небіжчика в яму, Хесус узяв спеціально зроблені сьогодні спис, лук і сагайдак із стрілами й поклав поряд з мерцем. Потім догола роздягся сам, підперезавсь коротенькою спідничкою з пальмового листя, взяв у руку інший спис, помережаний смугами та кільцями, й почав виконувати ритуальний танок.

Біля ями харапудилась купа хмизу. Коли останні промені сонця згасли, Хесус підпалив клеччя, й знову стало видно. Тоді поклав у ноги небіжчикові кілька сухарів, банку консервованої хамси й пляшку води.

Тепер він кружляв навколо ями та багаття, раз у раз вимахуючи списом, притоптуючи ногами й вигукуючи:

— Атуатільпа, тумугіз басі.

— Хорхе-ауруо мампа гаті..

— Що він говорить? — запитав у Буенавентури технік Мігуель.

— Я не розумію його мови, — відповів той.

— Ви ж індіянин.

— Я мови племені пірагі не знаю. Здається, просить доброго духа Атуатільпу прийняти до свого війська хороброго воїна Хорхе. Принаймні в нас так говорять.

Коляда мало не вигукнув на ввесь табір:

— Чекай! Так це ж язичництво! А ти казав, що вони хрещені.

— Всі індіяни вважаються католиками, — не повертаючись до Коляди, промовив Буено. — Але цей католицизм дуже своєрідний. У ньому багато від язичництва. Це я про саму церкву. А в селищах люди кличуть священика, коли він є поблизу, а потім виконують ритуали, які виконувалися ще їхніми пращурами.

— То з них такі християни, як з редьки бублик!

Буено не відповів. Коляда сказав це українською мовою. Але водій узагалі уникав розмовляти з Колядою. А тим більше зараз. Хесус перестав танцювати, узяв заздалегідь заготоване листя й акуратно накрив мерця. Потім заходився закидати його землею. Коли утворилась могилка, притоптав її долонями, виклав плитами, а зверху притис великою каменюкою, яку котив сам аж з вибалка, не дозволяючи нікому допомагати. Нарешті встромив у свіжу землю зв'язаний ліанами хрест, перехрестився по-католицькому зліва направо й сказав:

— Амен.

Тільки тепер дозволив підійти до могили іншим. Усі індіяни поклали на камінь по пучечку зілля й теж сказали:

— Амен.

А Хесус сів осторонь, неспроможний зрушити з місця. За день він так виморився, що в нього тряслись руки й ноги.

Буено підійшов, поторкав хрест і сумно промовив, ні до кого не звертаючись:

— Він хотів стати механіком. Три роки заробляв гроші…

Коляда похмуро дивився на водія.

Всі повернулись до наметів. Погоничі розклали велике багаття й довго сиділи, тихо перемовляючись незрозумілою мовою. Тут же мирно ремиґали поприв'язувані лами,