Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Поміж ворогами, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поміж ворогами" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 55
Перейти на сторінку:
Ко­ли це, на Ва­ти­не щас­тя, в світли­цю всту­пи­ла най­мич­ка й за­повісти­ла, що ку­ми при­нес­ли хрес­тить ди­ти­ну. Ва­тя бу­ла лад­на цмок­нуть тих кумів в самісінькі гу­би.

О. Ар­темій вий­шов. Су­са­на Уласівна тро­хи по­ба­ла­ка­ла й собі вий­шла до пе­карні для якоїсь ку­хо­варської спра­ви, а мо­же, й зу­мис­не. Ва­тя зос­та­лась з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох.


Леонід Се­ме­но­вич од­ра­зу прикмітив, що Ва­тя зміни­ла тон: во­на по­ча­ла роз­ва­жать гос­тя в по­важній ролі ха­зяй­ки.


- Куріть, будьте лас­каві! - ска­за­ла во­на й дос­та­ла з п'яніна тю­тюн та сірнич­ки, пос­та­ви­ла пе­ред па­ни­чем, а са­ма сіла на ка­напі, зро­би­ла собі папірос­ку й по­ча­ла ку­ри­ти.


- І ви ку­ри­те? - спи­тав в неї па­нич.


- Так, вря­ди-го­ди, як ча­сом при­па­де охо­та, але завж­ди або час­то ду­же - не ку­рю, - ска­за­ла Ва­тя, бо во­на й справді взя­ла в ру­ки папірос­ку, щоб уда­вать з се­бе сього­час­ну пан­ну, навіть лібе­рал­ку.


Вона сіла се­ред ка­на­пи, спер­лась ліктем на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, зак­ла­ла но­гу на но­гу по-па­ничівській, ще й тро­хи прос­тяг­ла її набік, що в сільських паннів вва­жається за стра­шен­ний лібе­ралізм.


Ватя ніби тро­хи ле­жа­ла на ка­напі. Оче­ви­дяч­ки, во­на по­зу­ва­ла пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і вда­ва­ла з се­бе сього­час­ну пан­ну, над­то лібе­ральну.


Леонід Се­ме­но­вич не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї. Пов­ненька, навіть ог­ряд­ненька, з здо­ро­ви­ми, тро­хи втом­ле­ни­ми очи­ма, з примітни­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, во­на ду­же на­га­ду­ва­ла в тій нед­бай­ній вольній позі східних га­рем­них дівчат.


- А ви бу­ли будлі-де в гос­тях після ва­шо­го ве­чо­ра аж до бен­ке­ту в млині? - спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.


- Ні. Вчо­рашній бен­кет був пер­ший, після на­шо­го ве­чор­ка, на кот­ро­му я бу­ла, - ска­за­ла Ва­тя, пус­ка­ючи ди­мок вго­ру, - та й де йо­го бу­вать? Яке на­ше тут то­ва­рист­во? Хіба ви не знаєте на­ших ба­тю­шок? Яка в їх ве­селість?


- Ой, не грішіть-бо! Ба­тюш­ки - на­род ве­се­лий. Мені ду­же ве­се­ло в їх ком­панії. Міське то­ва­рист­во ба­га­то не та­ке щи­ре та ве­се­ле. Ба­тюш­ки вміють по­жар­ту­вать і посміятись. В їх роз­мові ба­га­то гу­мо­ру, та ще й щи­ро на­род­но­го, ціка­во­го, сільсько­го.


- Їй-богу, це ви го­во­ри­те їм по­за очі комплімен­ти. Я лад­на втікать од їх то­ва­рист­ва хоч на край світу. А наші ма­туш­ки, та ще й ті… старіші? Ат… - ска­за­ла Ва­тя й мах­ну­ла папірос­кою.


- Ба не комплімен­ти го­во­рю ба­тюш­кам! От і на то­му бен­кеті в млині я за­ува­жив, що ком­панія ве­се­ли­ла­ся й за­бав­ля­лась щи­ро, прос­то, без чу­дер­нацт­ва сільсько­го, без міської пи­хи, зовсім по-сільській. Істин­но мож­на ска­зать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Го­во­ри, та й ог­ля­дай­ся на усі бо­ки.


- А мені ця ком­панія зовсім не спо­доб­на. Не­має тут з ким зійтись, з кимсь при­яте­лю­вать. От тут не­да­леч­ке жи­вуть наші сусіди, пан­ни. По­ви­хо­ди­ли з третього кла­су діво­чої ду­хов­ної шко­ли… Яка ж це ком­панія? Письменні сільські дівча­та, та й годі; тільки й то­го, що пов­би­рані по-євро­пей­ській! - ска­за­ла Ва­тя й зітхну­ла.


«Високо не­сеться, та не знаю, чи ви­со­ко й ся­де…» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.


- А Ан­то­ся? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.


- Та тільки же од­на Ан­то­ся… але од­на лю­ди­на - це ще не то­ва­рист­во, - ска­за­ла Ва­тя.


Вона підве­лась з по­душ­ки, по­су­ну­ла свою пос­тать в ку­ток ка­на­пи й знов за­ки­ну­ла но­гу на но­гу, ще й го­ло­ву од­хи­ли­ла на­зад, її пов­на шия, опе­ре­за­на ма­ли­но­вою ок­са­мит­кою, забіліла й за­лисніла, як шовк.


- В нас тут та­ка ком­панія, як оця, що при­нес­ла хрес­тить ди­ти­ну: мо­ло­диці та ба­би, та мо­лот­ни­ки. Оцю ком­панію най­частіше до­во­диться мені ба­чить,- ска­за­ла Ва­тя, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.


- А я люб­лю по­ба­ла­кать і з сільськи­ми дядька­ми: між ни­ми трап­ля­ються ве­селі гу­мо­рис­ти.


- Бо ви па­нич, а пан­нам це якось не ли­чить; та й по­ве­денції та­кої в нас вдо­ма не­ма, щоб ку­маться та ро­да­тись з мо­ло­ди­ця­ми… - ска­за­ла Ва­тя.


- А я пе­ре­пи­са­ла для вас «Азру». Цей ро­манс ду­же при­пав вам тоді до впо­до­би, - по­мов­чав­ши обізва­лась Ва­тя.


- От і спа­сибі вам! Це за­над­то ба­га­то честі зад­ля ме­не! - аж крик­нув па­нич.


- Усте! Ус­те! - гук­ну­ла Ва­тя до най­мич­ки, кот­ра на­го­ди­лась в той час до сто­ло­вої, - а при­не­си лиш мені мій сак­во­яж, ту тор­бин­ку, що ле­жить в моєму «бу­ду­арі» на сто­лич­ку!


- Це, бач­те, я хотіла якось на днях поїха­ти до Ан­тосі та й пе­ре­дать вам ро­манс че­рез Ан­то­сю, бо ви до Ан­тосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - ска­за­ла Ва­тя.


Устя при­нес­ла ма­ленький, гар­ненький, як цяцька, сак­во­яжик, об­ши­тий ки­лим­ко­вою квітчас­тою ма­терією. Ва­тя пок­ла­ла собі на коліна сак­во­яжик, од­чи­ни­ла йо­го й по­ча­ла порп­ляться в йо­му обо­ма руч­ка­ми. Руч­ки бу­ли ма­ленькі, круг­ленькі, з пов­ни­ми, не­на­че пух­ки­ми пальчи­ка­ми та пуч­ка­ми. Ва­тя зу­мис­не по­одс­тав­ля­ла мізинці набік. Ма­ле­сенькі мізинці стир­ча­ли, зо­лоті перстні з камінця­ми бли­ща­ли. Ва­тя дов­го щось пе­ре­гор­та­ла в сак­во­яжі тільки пуч­ка­ми, не­на­че гра­лась. Потім во­на знай­шла лис­то­чок нот і по­да­ла Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу. Він взяв, по­дя­ку­вав і по­дав їй ру­ку.


«Позірує… а мо­же, це її вда­ча та­ка: гор­до­ви­та й удає арис­ток­рат­ку. Цей арис­ток­ра­тизм, отой її «бу­ду­ар» тро­хи ме­не бен­те­жить», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.


«Але ця пра­ця го­во­рить про Ва­тині по­чу­ван­ня… нак­ла­дає на ме­не ніби якусь по­винність, гм!..» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і чо­гось зир­нув по світлиці та по сто­ловій. Піяніно, гар­неньке, че­пур­неньке, лисніло ко­ло стіни… Ле­онід Се­ме­но­вич чо­гось в думці по­чав ніби пе­ре­во­зиться звідсіль до­до­му, але не до сво­го, а до батько­во­го. Він в думці ніби вже нак­лав на ху­ри уся­ко­го Ва­ти­но­го доб­ра. По­пе­ред усього він вивіз з дво­ру блис­ку­че п'яніно, потім гар­неньку й не­де­ше­ву мебіль, той здо­ро­вий са­мо­вар, що сто­яв в сто­ловій на столі, ті срібні ло­жеч­ки, срібні лож­ки… тарілки, по­душ­ки, об­шиті кру­же­ва­ми… потім він вивів в думці з стайні о. Ар­темія па­ру бас­ких ко­ней, виг­нав з за­го­ро­ди три па­ри кру­то­ро­гих волів, дві ко­ро­ви, виг­нав з хліва де­ся­те­ро сви­ней, двад­ця­те­ро овець, ви­ко­тив з повітки доб­рий но­вий екіпаж - і це все в думці пе­рег­нав та пе­ревіз на батьків хутір; і аж в кінці всього доб­ра він зга­дав про са­му Ва­тю й за­пи­нив­ся… «Ціка­во б зна­ти, скільки ти­ся­чок кар­бо­ванців Ва­тя пе­ре­ве­зе в ото­му сак­во­яжі до ме­не», - по­ду­мав прак­тич­ний хло­пець.


Поки він пе­ре­во­зив­ся з Ва­ти­ним доб­ром в своїй думці, в гос­тин­ну увійшла Су­са­на Уласівна й пе­ре­би­ла той пе­ревіз, ті пе­ре­нос­ний та вхідчи­ни.


- От вам у нас і не­ве­се­ло. Поп­ро­си, Ва­тю, Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча по­гу­ля­ти чов­ном по став­ку. В нас і гребці є: приїха­ли на тиж­день мої уну­ки, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.


- Спасибі вам! Ме­не зовсім не бе­ре нудьга. Та вже б час

1 ... 27 28 29 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж ворогами, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"