Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30
Перейти на сторінку:
па­лiя.

Олекса Бе­зик ра­див вер­ну­ти па­но­вi зем­лю. Все ж бу­де мен­ша ви­на.


- Ну, а гу­ральня?


Правда, її не збу­дуєш на­но­во. Чор­нi руїни гнi­ти­ли, як не­чис­те сум­лiн­ня.


Однi пи­та­ли, чи не кра­ще б вий­ти на­зуст­рiч вiй­ську з хлi­бом та сiл­лю, упас­ти в но­ги, ско­ри­тись. Дру­гi ра­ди­ли би­тись, не пус­тить ко­за­кiв.


Але все се бу­ло не те.


Один тiльки Пiд­па­ра спо­кiй­но хо­див мiж людьми i прис­лу­хав­ся, а йо­го очi, гли­бо­кi й су­во­рi, щось за­ми­ка­ли пiд на­ме­та­ми брiв.


Усiм зда­ва­лось, що Пiд­па­ра щось знає.


Але Пiд­па­ра мов­чав.



***



Вiд ко­го пiш­ла та дум­ка, хто пер­ший її по­дав, труд­но бу­ло ска­за­ти. Мо­же, Пiд­па­ра по­сi­яв своїм су­во­рим зо­ром, а мо­же, во­на са­ма зро­ди­лась i осi­ла гли­бо­ко в сер­цi, як ка­мiнь на дно. До­во­лi, що лю­ди мовч­ки її прий­ня­ли, як ос­та­н­ню на­дiю, як єди­ний ря­ту­нок. Не­хай кра­ще за­ги­не кiлька лю­дей, анiж цi­ле се­ло. Важ­ка таємна зго­да за­па­ну­ва­ла мiж людьми. На мить од­чи­нив­ся тай­ник, щось про­пус­тив i за­чи­нив­ся зно­ву. А в ньому, як сiм'я в жi­но­чо­му ло­нi, рос­ло щось i стиг­ло i па­да­ло тiн­ню на замк­не­нi об­лич­чя.


В осiн­нiй пуст­цi, що об­ля­га­ла се­ло, чу­лось зло­вiс­не ди­хан­ня яко­гось ли­ха, щось невб­ла­ган­не, не­ми­ну­че, жорс­то­ке i ви­ма­га­ло жертв.


У Пiд­па­ри пiд об­ра­за­ми свi­ти­лась лам­пад­ка. Свя­точ­ний наст­рiй обiй­мав ха­ту, лiг на об­лич­чя Пiд­па­ри. Вiн го­во­рив по­во­лi, важ­ко, на­че од­ра­хо­ву­вав гро­шi, i пе­ред людьми знов був дав­нiй Пiд­па­ра. На­род тов­пив­ся в ха­тi i в сi­нях. До нього прий­шли, вiн знов був пот­рiб­ний. То­дi як iн­шим страх од­няв ро­зум, зас­лi­пив очi, Пiд­па­ра не бо­яв­ся нi­чо­го. Вiн був як ске­ля се­ред роз­хи­та­них хвиль, що ма­ли на­дiю спи­ни­ти на нiй свiй бiг та знай­ти рiв­но­ва­гу. Вiн знав, щo ра­дить.


Панас Канд­зю­ба хи­тав го­ло­вою. Так, так. Не­хай при­хо­дить вiй­сько, ко­ли вже бу­де по всьому. Ви­ну­ва­тих не­ма. Са­ма гро­ма­да їх по­ка­ра­ла. То­дi не бу­де за що ка­ра­ти всiх. Не се­ло бун­ту­ва­ло, а тiльки при­вiд­цi. Ко­ли б не во­ни, бу­ло б спо­кiй­но. Хто зро­бив за­бас­тов­ку? Во­ни. Хто заб­рав еко­но­мiю в па­на? Во­ни. Хто гу­ральню спа­лив? Та­ки во­ни. А усiм нам ги­нуть за них? Рi­ши­тись ха­ти - та що там ха­ти - мо­же, й жит­тя.


Вiн хви­лю­вав­ся.


Пiдпара на­су­вав бро­ви.


- Тепер вiн панське бе­ре, а пож­дiть тро­хи - вiзьме i ва­ше. У те­бе, ска­же, є де­ся­тин­ка зай­ва, од­дай. Той склав яку сот­ню - рi­шай­ся гро­шей. За­бе­ре в ме­не, в те­бе, Мак­си­ме; а то­дi i в бiд­нi­ших. Вiд них жит­тя не бу­де.


Гаврило, Пiд­па­рин тесть, вплiв в си­ву бо­ро­ду жов­тий кiс­тяк ру­ки.


- Що там? Пост­рi­ля­ти та й вже.


Жорстоке сло­во, ки­ну­те впер­ше, заб­ряж­ча­ло, як нiж се­ред ти­шi.


Свiтлиця важ­ко за­мовк­ла. У мов­чан­цi зго­ди, що за­ту­ли­ла ус­та, страх ро­див под­лiсть.


Коли б не бу­ло чо­го за се?


Тодi ру­дий Мак­сим, ста­рос­та сiльський, ви­тяг з ки­ше­нi знак i по­че­пив на гру­ди.


- Я од­ві­чаю. Ось тут бо­ма­га. При­каз стреб­лять всiх бун­та­рiв. За се нi­чо­го не бу­де.


Одною ру­кою вiн бив се­бе по ки­ше­нi, дру­гою поп­рав­ляв знак.


I все бли­ща­ло на ньому: ру­де во­лос­ся, гус­те лас­то­вин­ня, чи­ще­на цег­лою мiдь.


А ко­ли так, то чо­го жда­ти. Зби­рай­те сход. Не­хай роз­су­дять…



***



Гола зем­ля, би­та кри­ла­ми вiт­ру, сi­рi­ла пiд олив'яним не­бом. Ря­да­ми за­мо­ре­них хат, бу­ден­них i неп­ри­вiт­них, ди­ви­лось се­ло на своїх ха­зяїв, що зби­ра­лись на сход. Iш­ли лi­ни­вi, сi­рi, важ­кi, на­че груд­дя яло­вої зем­лi, яка їх зро­ди­ла. Нес­ли свою зброю - од­вiч­нi руш­ни­цi, зв'яза­нi мо­туз­ка­ми, важ­кi iр­жа­вi обу­хи, люш­нi, дрюч­ки. Всiх їх гнав страх, звич­ка слу­ха­ти на­чальство. На сход скли­ка­ли всю "му­жеську плоть", а хто не прий­де, то­го че­ка­ла смерть. Жiн­ки ви­ряд­жа­ли чо­ло­вi­кiв з пла­чем, з го­ло­сiн­ням, як на той свiт. Хто знає, що бу­де? Ма­лан­ка не пус­ка­ла Анд­рiя.


- Не хо­ди. Щоб ще чо­го, бо­ронь бо­же, не ста­лось.


Андрiй не слу­хав.


- Я, па­не доб­род­зею, маю одз­на­ку од па­на, ме­нi своїх не страш­но.


- Хвались, хва­лись, Анд­рiй­ку, ка­лiцт­вом, ко­мусь во­но ду­же пот­рiб­не, - ши­пi­ла Ма­лан­ка, але й са­ма пiш­ла за ним.


I знов май­дан за­чор­нiв од на­ро­ду. Все­ре­ди­нi чо­ло­вi­ки, кру­гом, аж до ка­лю­жi, жiн­ки.


Змiшаний го­мiн глу­шив сло­ва Пiд­па­ри. Вид­ко лиш бу­ло, як вiн, ви­со­кий, в жу­па­нi, ма­хав ру­кою та зво­див ост­рiш­ки брiв. Кi­нець руш­ни­цi стир­чав у нього при бо­цi.


- Ой, бо­же, щось бу­де! - ля­ка­лась Ма­лан­ка.


- Погромникiв бу­дуть су­ди­ти…


- А ко­го са­ме?


- Виказують лю­ди на Хо­му Гуд­зя, на Гур­чи­на Са­ву… Гля­дiть, щоб не бу­ло чо­го i Анд­рiю…


- Господь iз ва­ми, - жах­ну­лась Ма­лан­ка. - Мiй так са­мо був на гу­ральнi, як i ваш. То­дi пiв­се­ла до­ве­лось би су­ди­ти.


А са­ма вже трем­тi­ла: де той Анд­рiй?


Максим Манд­ри­ка, з знач­ком на гру­дях, хо­див мiж на­ро­дом.


- Усi прий­шли?


- Всi.


- Не прий­шов Бе­зик Олек­са.


- Я тут…


- Треба всiх за­пи­са­ти.


Але тiльки на­ла­дивсь, ко­ли до збор­нi вер­хи пiд'їхав на па­нськiм ко­нi Се­мен Ма­жу­та. Прив'язав­ши ко­ня, вiн прос­тяг­нув ру­ку Манд­ри­цi.


- Здоров, Мак­си­ме, маю дi­ло до те­бе.


Староста гля­нув на нього.


- Не варт ти моєї ру­ки. Ось то­бi, маєш…


I вда­рив Се­ме­на в ли­це.


Семен ото­ро­пiв.


- За що ти вда­рив? Ме­не гро­ма­да об­ра­ла.


Мандрика не встиг од­по­вiс­ти, як Пiд­па­ра вже встав мiж ни­ми i звiв руш­ни­цю.


- Розступiться там, за­раз!


Народ хит­нув­ся на­зад, на­че хлюп­ну­ла хви­ля, i рiв­но­час­но ах­ну­ли лю­ди й руш­ни­ця.


Завитий в сер­па­нок бi­ло­го ди­му, Се­мен зiг­нув­ся i схо­пив­ся за бiк.


- Ой, брат­цi, за що ж ме­нi та­ке?


Вiн хи­тав­ся i бо­же­вiльним оком шу­кав страш­ної роз­гад­ки на сi­рих об­лич­чях, що жи­вим му­ром на­хи­ля­лись з обох бо­кiв.


Там не бу­ло роз­гад­ки i не бу­ло на­дiї. То­дi звi­ря­чий жах пi­д­няв йо­го но­ги, i вiн ки­нувсь тi­ка­ти на­ос­лiп, схо­дя­чи кро­в'ю, що чер­во­ни­ла пальцi i стi­ка­ла здовж но­га­ви­цi на зем­лю.


Олекса Бе­зик дог­нав Се­ме­на i вда­рив зза­ду ко­лом. Ви­со­ке тi­ло зiг­ну­лось уд­воє, як скла­да­ний но­жик, i впа­ло на зе­м­лю.


Панас Канд­зю­ба був уже тут. Безв­лад­не тi­ло, ще теп­ле, що так по­кiр­но ляг­ло йо­му пiд но­ги, струс­ну­ло в ньому зне­на­висть, якої не чув до жи­во­го. Йо­го за­хо­пи­ло не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня зро­бить йо­му шко­ду, втоп­та­ти в зем­лю i зни­щить. Без пот­ре­би вiн вист­ре­лив в нього i на­цi­ляв­ся важ­ким чо­бо­ти­щем вда­рить пiд гру­ди.


- Доволi, го­то­вий! - обiз­вавсь Бе­зик.


Вони взя­ли за но­ги тi­ло Се­ме­на, од­тяг­ли до ба­юри i вки­ну­ли в во­ду.


Все ста­лось так нес­по­дi­ва­но й швид­ко, що лю­ди за­ка­ме­нi­ли.


Кров бу­ла про­ли­та. Од­на тiльки хви­ля од­дi­ля­ла ми­ну­ле од то­го, що ста­лось, а зда­ва­лось, що про­ми­ну­ла вiч­нiсть, що по­пе­реднє рап­том впа­ло у прiр­ву, що щось прор­ва­лось

1 ... 29 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"