Читати книгу - "На полі смиренному, Шевчук Валерій"

Тоді підходив упритул до тієї, що вийшла йому назустріч із кола танцюристок, до тієї, котра лежала оце обіч нього й тихо його гріла. Брав ту голову шкарубкими руками і пив з її вуст молоко. Відтак наливався і сам молока по вінця, як глек, і засинав повільно, входячи в гойданку теплих, синіх, колисливих хвиль, у ніч, повну зір і затаєного таємничого дихання — те, що відбувалося потім, було вище його сили й омеження — біль гострий виростав у ньому, як кущ; біль, що плив від серця і зціплював та корчив тіло. Вона ніжно цілувала його обличчя, крапаючи вряди-годи пекучими, як вогонь, слізьми.

— Бідний ти, бідний, — шепотіла палко. — Як змучуєш себе і як зневажаєш! Як віддаєш себе в поталу, і все через страх свій нерозумний! Глянь-но, сонце надворі стоїть велике, а ти у темряві корчишся. Забув про голоси солов’їні і про ніжне кування зозулі в травневий вечір. Забув про розкішну гру роси на світанні і про молодий дощ, який для землі те саме, чим би для мене ти мав бути. Бідний ти, бідний. Заснулий і замерзлий. Прокинься, коханий, і прийди до мене справжньої...

Але він уже лежав на своєму ложі, як шматок криги, тіло його було нерушне, а вуста сухі, очі примружилися і стали порожні, в роті чорні вуженята почали плодитися. Гостре омерзіння він відчував до себе і до срібної красуні, яка незвідь-як тут опинилася, чорні вужі почали виповзати з його рота: кидав він брутальними і хрипкими, як гавкіт, словами. Чорні вужі кидалися на красуню, і мав осолоду бачити, як гасне на її обличчі усміх, як примеркають зористі очі, як хапає вона, перелякана, білу мантію і похапцем накидає на себе. Бачив він, що боїться вона й озирається, що обличчя в неї тривожне, а може, й переполохане; вуста ж його плювали й плювали гадюченятами, захлинаючись од проклять і поганих слів. Знову гасилося тіло під тою білою одежею, а сама одежа сіріла. Пальцями затуляла вуха, і великі срібні сльози котилися по її обличчі. Але не відчував до неї ні жалості, ні співчуття, а гахкав і хрипів поганими словами, що вже гадюками повзли до тої переляканої красуні. Тоді одіж на ній темно-синя ставала, і відступала дівчина в глибину, протягуючи перед себе срібну долоньку, наче захищаючись від тих гадюк, що стали рядом перед нею й люто шипіли. Одежа на ній чорна була, і сама вона ледве виднілася десь глибоко-далеко; тоді замовкав він і заплющувався. Чорна жаба росла в його грудях, чорна жаба смоктала з його серця кров, а він відчував од того втіху. Коли ж приходив до нього печерник, принісши хліба й води, відсилав його геть, не беручи ні хліба, ні води. Одного ж разу наказав принести для себе важкі вериги, одяг їх, натомість скинув із себе все до останньої нитки.

7

Але й це не понесло йому полегші, бо таки приходила до нього Настка і плакала над ним, обсипаючи гарячими слізьми, і від тих сліз зарубцьовувались і заживали рани, натерті веригами. Відтак нерідко приходили й хвилини, коли відчував, що несила боротись із її любов’ю, і знову дозволяв лягати біля себе, чув її тепло і те, як тонко тремтить усім єством. Бачив той-таки ясно-зелений луг і юних танцюристок на ньому, пив молоко із Настчиних вуст, від чого нова сила прибувала до його згніченого й замордованого тіла.

— Покинь цю яму, — не втомлювалася переконувати Настка. — Прийди до мене справжньої, й досі тебе чекаю. Досі ще туга моя — як квіти чорні, а біль мій — як листя зів’яле. Таку саму тугу відчуваю по тобі, як оце ти по мені, ну скажи нарешті, навіщо і для чого мучитися нам і доки зневажатимемо любов свою, доки палитимем у собі цей вогонь нестерпущий.

Але він уже побачив там, у синій ночі, перекинутий глек з молоком, бачив молоко, вихлюпнуте в темряву, як летить воно срібним сувоєм, через це і сам порожнів, як дуплаве дерево. Знову напливало на нього оте гидке, і знову відходила вона зі сльозами, почорніла й опечалена, хіба вряди-годи лице в його бік повертала; ні, не осуджувала його за брутальні й непоштиві слова, а тільки жаліла. І від того ще більше несамовитів він, а коли заплющував очі, знову відчував чорну жабу в грудях, знав, що самотою вона називається і що вона вип’є із нього кров. Тоді думав, яку ще тяготу учинити власному тілові, щоб той вогонь, яким так нестерпно воно палає, таки пригас.

В одну із порожніх ночей, коли спалив він останній недогарок, а до ранку було ще далеко, в одну із тих ночей, коли не прийшла, як завжди, Настка, надумав він таке, що мало б його врятувати: тіло своє надумав від неї сховати. Через це взяв рискаля, який кожному затворнику дається, і почав копати серед келії глибоку яму. Хоч було вислаблене його тіло, але велике піднесення відчував, копаючи яму; земля вилітала завзято з-під рискаля, наче був кротом, і рив, виштовхував від себе землю, поступово закопуючися все глибше й глибше. Дихав вогким духом свіжої глини, часом йому паморочилася голова, і він спинявся, але знову набував сили і починав рити. Так рив він цілий день і цілу ніч, доки не впав, знесилений, обличчям та руками на свіжу глину і, вдихаючи її гострий запах, засміявся, водячи лицем по землі.

Тоді й побачив він Настку, яка стояла віддалік у темній одежі і сумно за ним стежила.

Він розсердився.

— Геть! — закричав люто і замахав із тої ями кулаками.

І висипав усю лайку, яку звик до неї прикладати. Вона ж не рухнулася з місця, тільки похитувала там, у глибині, головою, і срібні сльози полискували на її лиці...

Коли ж прийшли дні святого посту, ввійшов він у яму, а була вона глибиною до пліч, і руками почав засипати себе в ній так, що тільки руки й голова були вільні. І так під цим важким гнітом пробув цілий піст, не маючи змоги рухатися. Але й тут не покинула його Настка. Вона підходила до нього, ставала навколішки, гладила йому волосся і давала персо, щоб напився він і не помер-із голоду. Спершу він мотав головою, і відмагався, і відштовхував її геть, але одного разу заплакав чорними сльозами і таки прийняв її ласку. Відтак взяв чорними губами її срібне персо і випив із нього тепле вино. Захитався і загойдався перед ним світ, і все навколо світанком тихим повилось. Почув він раптом голосні солов’їні трелі і побачив безліч кульбаб, що ними позаростала трава. А ще побачив сизе молоко туману над річкою, із того туману кукнула тільки раз зозуля, кукнула і поперхнулася, наче щось гостре у горло їй потрапило. Відтак великий жах напав на Іоанна.

— Це ти, ти на мене її накликала? — прошипів він і, розмахнувшись, вперше вдарив у те ніжно нахилене над ним обличчя.

Відсахнулася вона від нього і, плачучи, відійшла, і чим далі вона відходила, тим більший неспокій почав відчувати. Спершу це було як свербіж, він виник саме там, де були його засипані ноги, потім з’явилося тепло, яке посилювалося в міру того, як віддалялася від нього чорна, похилена постать. Коли ж потемніла вона зовсім і тільки неясний силует її маячів вдалині, справжній вогонь обхопив його ноги. Він відчув, як скорчилися йому жили і як затріщали кістки. Здалося йому, що й не живе на світі і що в пекло люте потрапив; довкола хиталися чорні юрливі тіні, бекали, кричали й танцювали, а полум’яне вже й до живота добиралося — починали горіти його уди. Там, далеко, в глибині, повернулося в його бік бліде заплакане Настчине обличчя, наче сподівалася вона, що він таки прикличе її, щоб рятувала його, і дві срібні доріжки, де текли сльози, замиготіли й заіскрилися на блідому обличчі. Тоді закричав він страшно і замолив бога врятувати його, не відаючи, що бог уже не раз пробував його рятувати, посилаючи до нього янгола свого, і був той крик такий страшний, що прибігли до його віконечка Марко-печерник та Ісакій, які потайки пили в печері питний мед.

— Що з тобою, брате? — гукнув у віконечко Марко. — Може, тебе відкопати?

— Ні, ні, бога ради, ні! — закричав Іоанн, бо йому страшно стало, що, відкопавши, побачать спалені ноги й вуди його.

Марко— печерник та Ісакій відійшли від віконця, бо їх тягло допити рештки з барильця, принесеного сьогодні Марком, то й сіли вони при вогнику каганця і почали пити по черзі, передаючи один одному кухля, в той час як страшного змія побачив Іоанн, лютого й дикого, котрий кинувся на нього, щоб пожерти. Дихав просто в лице Іоаннові полум’ям, обсипаючи іскрами і голосно ляпаючи хвостом об стіну. Лютий біль відчув знову Іоанн і заскімлив тихенько, просячи бога врятувати його від диявольського нашестя. Коли ж настала ніч воскресіння Христового, раптово скочив на нього той лютий змій, і за мить руки й голова Іоаннові опинились у його пащі, а волосся почало з тріскотом спалюватися.

— Господи-боже, властителю мій, — волав він у тій пащі, — навіщо ти мене залишив? Зжалься наді мною, владико, і спаси мене, грішного! Збав мене від вогню цього пекучого і від звіра, цо поїдає мене!

По тому залишив його змій і з гарчанням відповз від нього — спалахнула блискавка, а був це золотий бич, що його тримала в руках жіноча постать у білій мантії. І мала та жінка те ж таки Настчине обличчя, тільки не всміхалося воно, а було незмірно печальне. Знову мигнула блискавка, і пропав зовсім лютий змій, провалившись крізь землю, а тихий срібний Настчин голос проспівав чи проплакав над ним:

— Іоанне, Іоанне! Проти великої сили божої ти постав, мене зневаживши, а значить, і природу свою поправши... Запам’ятай: однаково грішний той, хто надмірно хіті піддається, як і той, хто природу свою зневажа...

Тоді приступила Настка до нього і почала розгрібати срібними руками сіру глину. Він же спустив голову на груди і тільки постогнував тяжко. Зрештою розгребла вона яму, при тому зробила це швидше, ніж копав її рискалем. Затим узяла за руку й вивела його.

— Ти хто? — хрипко запитав її Іоанн.

— Я покинута в світі любов твоя, — сказала дівчина. — Приходжу до тебе, щоб розбудити сумління твоє.

Він стояв перед нею й відверто її розглядав.

— Не може бог посилати мене в нечестиві обійми, — сказав він, і в його очах запалилися раптом блудливі вогники. — Ти нечиста сила!

— Іоанне, Іоанне! — аж головою захитала дівчина з Настчиним обличчям. — Той, хто не знає, де слово боже, а де дияволове, святий не може бути.

Тоді подивився він на неї так, як дивиться самець на самку.

— Спокушаєш мене, значить, ти сила диявольська...