Читати книгу - "На полі смиренному, Шевчук Валерій"

Настка всміхнулася гірко.

— Я кличу тебе до призначеного тобі.

Він стояв насупроти неї і вже почав важко дихати. Дивився спідлоба, похітливим поглядом, аж відступила на крок назад вражена дівчина. Вона стояла перед ним чиста, срібна, осяйна, повна чару й неземної краси, а він темнів проти неї темною брилою, брудний, замазаний у глину, зарослий, з розкритим ротом і з палючими очима. Хижо оскалився і ступнув до неї, як ловець до дичини, загнаної в забіччя. На те зойкнула вона і кинулася від нього. Але не змогла вивернутися від чіпких і жадібних рук. Він схопив чорними пальцями за срібну мантію і роздер її, кинувши собі під ноги. Срібне тіло безпомічно забилося в його руках, захарчав він і почав кусати її обличчя й губи, хоч як вона відверталася від нього. По тому кинув її на свіжу землю і впав чорною брилою на те срібне, звинне й чисте тіло, роздираючи його і пожадливо мнучи. Вона закричала тонко, але він покрив її крик чорними, шкарубкими вустами і почав творити над нею насилля. Вона не пручалася. Сльози текли по запорошеному обличчі, а тілом проходили корчі. Він встав і якийсь час дивився на це розпластане перед ним, розтерзане й знівечене тіло. Не було воно срібне й чисте, а так само потовчене і брудне, як і його. Темна хвиля піднімалася йому від стіп до грудей, чорна жаба прокидалася. Він здригнувся від тяжкого обридження, і раптом прокинулася в ньому лють. Схопив те тіло, яке вже не було срібне і осяйне, й жбурнув у яму. Гарячково нагортав руками й ногами землю, доки не зарив яму геть. Тоді почув з-під землі стогін, і плач, і голос, який просив у нього милосердя.

Але він не зважив ні на стогін, ні на плач. Не зважив і на болісний голос, що просив у нього милосердя, а почав втоптувати насипану щойно землю. Спершу притупував однією тільки ногою, відтак почав вминати землю ногами обома, ще мить — і почав танцювати на могилі, і чим більше танцював, тим радісніше і легше на серці йому ставало. Засміявся голосно і почав уже шалені скоки. Гецав, хекав і топтав. Сміявся, хитав головою і топтав. Топтав доти, доки чулися з-під землі стогони, плач і моління. Топтав, і піт стікав йому по тілі, начебто потрапив він під водограй. Спливав потом, розставав і тоншав. З грудей його виривалися хрипкі, спазматичні вигуки, і не міг він ані на хвилю зупинитися.

Тільки коли витекла з нього вся сила, припинив свій несвітський танок. Впав на ложе і відчув нараз, що зовсім омертвіли уди його, і що він порожній, наче висохлий гарбуз. Почув навіть вітру завивання, повіяло на нього продувом і поніс на нього той вітер пісок. Крупини билися об його тіло і сікли обличчя. Півмертвий лежав він під тим вітром і піском, а коли прокинувся, уздрів біля себе ігумена, Марка-печерника, Ісакія та іншу братію. Вони стояли біля нього півколом, і кожен тримав у руках свічку.

— Чи не хочеш, брате, сповідь прийняти передсмертну?

— Хочу, — сказав він і оповів цю історію, що записав я з вуст Ісакія, того, хто захотів пізніше померти, винесений під сонце.

Я ж кладу цю історію, не змінивши в ній ні слова, хоч, може, і є тут щось неправдиве. Одне я знаю напевне: лихі привиддя мучили Іоанна, і привиддя ці — мова душі його була. Не міг він відрізнити, де слово боже, а де дияволове, бо не пізнав істини, що любов до бога любов’ю до світу та життя вимірюється, добрими вчинками вона важиться, а той, хто у темряву себе вкидає, темряви сином стає. Не осуджую я його за облуду його неперейдену, несвідомий він її був, але, страх свій за волю вишню прийнявши, волю вишню тим самим поправ.

____________

1

Троє татей стояли в затінку дерев і дивилися, як ішли ченці на вечірню службу. Голосно кликало било, і звуки ті лунко дзвонили у вечірній тиші. Вийшов зі своєї келії і Григорій, худий, згорблений дідок, дибав повільно, на патерицю спираючись і в землю дивлячись. Виходили й інші ченці і мовчки ладнались у вервечку, один за одним ідучи і в землю дивлячись. Одноманітно похитувалися і начебто пливли над землею, чорні й упокорені.

— Дивіться, — сказав один із татей, високий і дужий чолов’яга. — На такого простачка й бідолаху той Григорій скидається.

— Маючи таке багатство, для чого йому в ченцях сидіти? — озвався другий, облизуючи вуста, було в той вечір парко, а його мучила після випитого меду спрага.

— Кожен по-своєму дуріє, — озвався третій, ще зовсім молодий. — Хіба йому тут погано? Має все, що хоче, а молитися, певне, полюбля!

— Чи зачиняє він келію, як іде? — спитав перший.

— Казав Іван, що ні. Але до замків немає за мене кращого, — похвалився той, що спрагу терпів. — Звіщав Іван, що скарбу в тій келії не перечислити.

— На монастир, бач, не віддав, — мовив молодий.

— Здохне, то саме туди перекотиться, — криво всміхнувся високий.

Ченці входили один по одному у церкву, часто хрестячись, не пішов із ними тільки Єремія Прозорливий, який і підслухав розмову татей, але не поспішив, як то годилося б, попередити Григорія — приховану-бо ворожнечу до нього відчував. Таті ж почали крастись у затінні дерев до Григорієвої келії, а Єремія послав хлопця до ігумена передати, що він нездужає і на вечірню сьогодні не прийде.

Таті йшли так тихо, що й пісок не рипів у них під ногами. Біля Григорієвої келії озирнулися: не було навколо ні душі.

— Може, залишимо когось на чатах? — спитав високий.

— Доки не кінчиться служба, ніхто з них не прийде, — відказав той, що спрагу відчував. — А що вже цей Григорій!...

Високий смикнув двері — були зачинені. Той, що спрагу відчував, підійшов і придивився.

— Тут у нього проста засувка, — сказав і просунув у отвір зігнутий шматок дроту. Натис, щось у дверях рипнуло, і вони подалися.

Таті знову озирнулися і ступили через поріг. Крізь віконце з воловим пухирем цідилося скупе вечірнє світло, і його вже було не досить, щоб роздивитися;

— Світи свічку! — наказав високий.

Келія виглядала убого. Ложе, заслане темним укривалом, голий стіл і один ослінець. Шматок стіни було завішено полотниськом.

— Де ж тут скарб? — розчаровано протяг молодий.

— Так він тобі в руки й полізе, — озвався високий. Той, що спрагу терпів, зазирнув під стіл.

— Овва! — сказав він. — Тут, братове, скриня... Теж на засувку зачинена. Ану присвіти!

Молодий присвітив, ставши на коліна. За мить скриню було відчинено: звідти смачно запахло смажениною.

— Еге! — сказав той, що спрагу відчував. — Тут, браття, гуска печена і мед у сулії.

Він витяг сулію і, відкинувши закривку, жадібно приклався.

— Не час тепер пити, — суворо сказав високий. — Це ми потім заберем, коли посилимо.

— Згагу вгамовую, — озвався пияк, віддихуючись. — Мед, браття, — не пив такого!

— Недаремно він колись княжим ловчим був, — озвався високий і підійшов до полотниська. Відкинув і задоволено засміявся.

— Двері, братва!

Той, що спрагу відчував, поставив сулію у скриню і за мить оглядав двері.

— Тут якийсь чудний замок, — сказав він і потяг за паса, прибитого замість ручки. — О, та вони відчинені!

Двері відчинялися натужно. Щось їх з того боку затримувало.

— Тримай, а ми пройдемо, — наказав високий. Перший проліз із свічкою молодий, за ним високий.

— Ходи сюди, — сказав із середини високий. — Тут, брате, таке! Той, що спрагу відчував, проліз у отвір і від здивування відпустив двері: вони лунко хлепнули.

— Тихо, ти! — озвірився високий.

Вони стояли й дивилися. Перед ними висів різьблений мисник, заставлений дорогоцінним посудом. У нерівному світлі свічки той посуд матово полискував.

— Це, браття, його кліть. Тут і вікон нема. Гляньте, яка скриня! У кутку стояла окута сріблом скриня. Той, що спрагу відчував, кинувся до неї.

— Цей замок я знаю, — сказав він радісно. — Нелегка, правда, штука.

— Відчиняй, а ми посуд зберемо.

Молодий приліпив свічку до вільної полиці, а високий витяг з-під одежі лантуха.

— Тримай!

Він укладав посуд швидко й обережно.

— То що? — спитав, коли мішок було відставлено вбік.

— Зараз відчиню, — сказав той, що спрагу відчував.

— Задовго возишся...

Але замок уже хряпнув, а віко скрині було відкинуто. Зсередини холодно заблищав метал.

— Золото і срібло! — в три голоси вигукнули вони, і їм аж дихання заклало.

— Я візьму мішка, а ви обоє скриню! — наказав високий. — Треба нам тікати звідсіля найшвидше. Ану завдайте!

Молодий завдав, а високий кинувся до дверей. Однак їх було міцно запечатано.

— Кириле! — зойкнув високий. — Іди-но подивися, Кириле! Кирило кинувся до дверей. Ручки він не побачив та й взагалі не знайшов і отвору для ключа.

— Треба підважити, — сказав він.

Почав вовтузитись із своїм дротом, але двері ані рухнулися.

— Що за чортівня? — хрипко запитав високий, опускаючи лантуха на землю.

— Біда, браття, — заскиглив Кирило. — Я не знаю, як ці двері замкнуто.

2

Вони били в дошки і намагалися підважити, колупали ножами, розганялися і вдарялися плечима, однак двері сиділи в одвірку непорушно і тільки глухо постогнували. Зрештою в’язні почули рип вхідних дверей і принишкли, боячися видати себе. Григорій же відразу помітив, що в його келію завітали непрошені гості: і вхідні двері було відчинено, і скриня стояла з відкинутим віком. Він прихилив віко, ретельно скриню замкнув, а тоді став до молитви. Спершу молився просто, а потім почав і псальми співати. Зрештою замовк і вигукнув, щоб таті почули:

— Боже! Дай сон рабам твоїм, утрудилися вони даремно, пригоджуючи ворогу!

Відтак сів до столу, вийняв печену гуску й мед і почав їсти й пити прицмакуючи, і таті, в яких голод у животах пісню співав, витягували до дверей обличчя, те присьорбування і прицмакування невимовно їх дратувало. Свічку вони погасили, щоб мати на слушний час хоч огарок, і сиділи в темряві на вогкій долівці, підстеливши під себе тільки лантухи, які узяли з собою. Коли ж виходив Григорій, а часом він тільки удавав, що виходить, сам-бо стояв за дверима і аж шию витягав, так наслухав, таті оживали і починали шкрябати й бухати в двері. Тоді на обличчі в Григорія заквітала майже щаслива усмішка, а очі радісно й часто покліпували.

— Чого всміхаєшся так щасливо, Григорію? — спитав його, проходячи мимо, Єремія.

— Всміхаюся, бо на шляху господньому стою, — відказав загадково Григорій і пішов у келію, щоб дати татям відпочити — дуже вже настійно намагалися вони визволитися.

Таті й справді притихали, а Григорій сідав до столу перекусити, робив він це надуміру часто, голосно чвакав і сьорбав, тоді як на обличчі його незмінно блукала загадкова й задоволена, а може, й радісна усмішка.

Тяглося так два дні, і все ще таті не хотіли зголоситися Григорієві, він же терпляче очікував, маючи велику старанність у молитвах і проказував їх так голосно, щоб і до татей доходили.