Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Лунає остання нота й Опта вичікувально дивиться на мене. А мені забракло слів.

— Це було… неймовірно. Ти…

— У мене там проблема з мінорним секстакордом і потім з тим наступним… Але я обожнюю цю пісню.

— Це найкраща пісня про самотність, яку я чув.

— Справді? — здається, їй приємно.

— Чекай.

Мушу врешті наважитись. Сідаю за піаніно.

— Ти граєш на піаніно?

— Вже ні… Але я б міг… Побачимо.

Пам, пам. Пам, пам — намагаюся підібрати мелодію. На щастя, пісня нескладна. В інтернеті точно є ноти, я міг би вивчити її.

— Заграй початок, — кажу й намагаюся їй акомпонувати.

Варто, справді варто було ходити до музичної школи, щоб пережити цю мить. Майже виходить, але раптом чуємо стукіт у двері. Це сторож. Каже, що нам треба йти. Зиркаю на телефон. Мало того, що вже майже дев’ята, то в мене ще й шість пропущених викликів! Віка!

Дзвоню.

— Ну, де ти зник? — чую в слухавці.

— Я був на зборах, вони трохи затягнулися, — як так далі піде, брехня стане моїм другим я. — Усе гаразд?

— Не зовсім, — каже Віка, а я відчуваю, як мене пронизає холодом. Мабуть, щось із бабусею.

— Я голодна, а нічого немає. І бабуся… упісялася в памперс і мені довелося його викидати.

— Як вона почувається?

— Каже, що добре, але повертайся вже!

Схоже, Віка справді перелякана. Загалом, вона ще дитина, для неї це все непросто.

— Буду за півгодини.

— Так довго?

— Так, мені ще дійти треба.

Від школи йти десять хвилин, але не скажу ж я їй, що мені ще Опту потрібно провести. Адже я мушу її провести.

— Усе гаразд? — питає Опта.

— Так… Тобто не зовсім… У бабусі проблеми з нетриманням сечі.

— Співчуваю.

— Піду завтра побалакаю з тим її лікарем.

— Добра ти людина, Феліксе.

Добра людина? Ніхто й ніколи не казав мені чогось, що настільки б мене здивувало.

— Не жартуй. Адже я абсолютно нормальний.

— Чесно? Я не знаю нікого, хто був би настільки нормальний, як ти. Але класно нам гралося, скажи? Хочеш прийти на наступну репетицію, через тиждень?

— Звичайно, — кажу. І вирішую витягти клавіші із шафи.

Написала до Майкла й дала йому лінк на свій профіль на ФБ. Він одразу додав мене в друзі. Ну, принаймні один знайомий у мене є. Його звуть Dark Mickey[4] і на аватарці в нього чорний мотоцикл. А на обкладинці якийсь захід сонця над морем. Якби я мала робити висновки на підставі його профілю, то хм… він любить мотоцикли, але трохи романтик? Я на обкладинку поставила фото борда, такого рожевого. І в коментарі написала «Люблю мріяти».

Написала теж есемески дівчатам, що маю для них дуже цікаві новини. Чорт, мені без них усе-таки страшенно самотньо, сподіваюся, що вони врешті перестануть ображатися. І мова вже навіть не про те, хто правий, а хто ні, мені просто хочеться, щоб було, як раніше.

«Ну, що за новини?» — питає Майка.

«У мене є профіль на ФБ».

Вона не витримує й дзвонить мені.

— А хіба не треба бути дорослим? — питається.

— Ні. Мені брат колись казав, що треба мати принаймні дванадцять років, але ніхто цього не перевіряє. Адже там не конче вказувати дату народження.

— Загалом там усе може бути неправдою, так? — каже Майка. — Можна все вигадати, так, як ми тоді це робили, еге ж?

— Ну, хіба що додаси там фото…

— Фоток повно в інтернеті, можна собі стягнути, яку хочеш.

— Загалом ідея супер, ні?

Ми теревенимо з півгодини, Майка збуджена, каже, що влаштує спеціальну зустріч Орлиць. І тоді до моєї кімнати, навіть не постукавши, заходить Фелікс і питає, чому я досі не сплю. Ти диви, нарешті сестрою зацікавився!

— З ким ти говорила?

— З Майкою.

— То ви вже помирилися?

— Ну… не знаю, мабуть, так.

— Це добре, правда?

Усміхаюся. Бо це справді добре.

— Ти бачила десь мої клавіші? — питає Фелікс.

— Ти ж не збираєшся зараз грати?

Він здурів. Бабуся хвора, купа роботи, а він на клавішах гратиме. Він же казав, що кидає грати й навіть збирався продати синтезатор через інтернет.

— От, власне збираюся.

— Але ж ти казав…

— Віко, — психує мій брат, — то ти бачила чи ні?

— Так. Ти ж сам запхав його до шафи у вітальні.

Він зникає. І, чесно кажучи, вираз обличчя в нього дивний. Останнім часом він узагалі дивний. Уже навіть не нарікає на це все й не згадує про маму. Насправді, він виглядає задоволеним життям. Якщо чесно, я ніколи не бачила, щоб у нього був такий гарний настрій.