Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

розпрямляє на столі, звільненому від книг, тонесенький, майже прозорий аркуш. Тепер моя черга дивуватися. На папері зображено схему книгарні, накреслену сірим олівцем, і на тій схемі також є лінії, що з’єднують книжки на полицях. Та її малюнок ще не завершено, навіть, я б сказав, щойно розпочато. Є тільки вигин підборіддя, лінія носа й більше нічого. Ці лінії, темні й упевнені, обросли павутиною стертих — нашарована історія примарних ліній, що їх раз по раз малювали й стирали.

Цікаво, як довго Лапін працює над своїм малюнком?

Усе написано в неї на обличчі. Її щоки тремтять, ніби вона от-от розплачеться.

— Ось тому містер Пенумбра й поїхав. Ох, але що ви зробили? Як вам це вдалося?

— Завдяки комп’ютерам, — кажу я. — Великим комп’ютерам.

Лапін зітхає й урешті безсило опускається в крісло.

— Це жахливо, — каже вона. — Стільки роботи було зроблено.

— Міс Лапін, — питаю я, — над чим ви працювали? Про що взагалі йдеться?

Лапін заплющує очі й мовить:

— Мені заборонено про це розповідати. — Одним оком вона крадькома зиркає на мене. Я спокійний, намагаюся показати, що я привітний і їй нема чого мене боятися. Вона знову зітхає. — Але ви направду подобалися містерові Пенумбрі. Він дуже вас цінував.

Мені не до вподоби, що вона говорить у минулому часі. Лапін тягнеться до своєї чашки, але не може її дістати, тож я підіймаю блюдце й простягаю їй.

— Знаєте, так приємно про це говорити, — продовжує вона, — коли минуло стільки років читання, читання, читання. — Вона вмовкає й потихеньку п’є свій чай. — Ви ж нікому про це не розкажете?

Я хитаю головою. Нікому.

— Так от, — вона глибоко вдихає. — Я початківець, новачок у братстві Нерозривного Корінця. Воно існує вже понад п’ятсот років. — І поважно додає: — Таке ж давнє, як і самі книжки.

Нічого собі. Лапін тільки початківець? Та їй, мабуть, не менш ніж вісімдесят.

— Як ви туди потрапили? — цікавлюсь я.

— Усе через книгарню, — провадить вона. — Я відвідувала її протягом шести чи семи років, а тоді одного дня, коли платила за книжку (я добре пам’ятаю ту мить), містер Пенумбра подивився мені у вічі й запитав: «Розмарі, — їй добре вдається імітувати Пенумбру, — Розмарі, чому ви так любите книжки?» А я відповіла: «Та й сама не знаю». — Вона бадьорішає, її голос робиться молодшим. — «Мабуть, тому, що вони безмовні і я можу брати їх із собою в парк». — Вона примружує очі. — Він дивиться на мене й нічого не каже. Тоді я додаю: «Ну, насправді я люблю книжки, бо вони — мої найліпші друзі». Відтак він усміхається — у нього чудова усмішка, — підходить до стелажів, видирається драбиною так високо, як ніколи раніше.

Звісно. Я здогадався.

— Він дав вам книжку із «Захмарної колекції»?

— Як ви сказали?

— О, ну… ну, ви знаєте, з полиць у дальшій частині книгарні. Зашифровані книжки.

— Це codex vitae, — каже вона. — Так, містер Пенумбра дав мені одну з тих книжок і ключ для її розшифрування. Але він сказав, що то єдиний ключ, який він може мені дати. Наступний мені доведеться знайти самотужки, а після нього ще один, і так далі. — Лапін трішки похмурніє. — Він казав, що невдовзі я приєднаюся до непереплетених, однак у мене виникли великі труднощі.

Заждіть-но.

— Непереплетені?

Вона киває.

— Є три звання, — пояснює Лапін і загинає тоненькі пальці. — Початківець, непереплетений та переплетений. Аби стати непере­плетеним, потрібно розгадати Загадку Засновника. Усі відповіді — в книгарні. Ви йдете від однієї книжки до іншої, розшифровуєте кожну, шукаєте ключ до наступної. Усі вони розміщені в певному порядку. Ніби заплутані нитки.

Тепер я втямив.

— То саме цю загадку я й розгадав.

Вона киває, супиться й потягує чай. І враз, ніби щойно пригадала, вигукує:

— А знаєте, я теж колись була програмістом.

Не може бути.

— Ще в той час, коли комп’ютери були великими й сірими, як слони. Ох, то була важка праця. Ми були першими, хто взявся за цю справу.

Неймовірно.

— А де це було?

— У Pacific Bell, отам, на вулиці Саттер, — вона вказує пальцем у бік центру міста, — у ті часи, коли телефон вважали високою технологією. — Вона всміхається і грайливо підморгує. — У молодості я була дуже сучасною дівчиною.

Я навіть не сумніваюсь.

— Та вже минуло хтозна-скільки років, відколи я востаннє користувалась такою технікою. Мені ніколи навіть на гадку не спадало скористатися вашим методом. Якби ви знали, — вона махає рукою на стоси книжок і паперів, — як я із цим намордувалася. Продиралась від однієї книжки до іншої. Деякі історії були цікаві, а от інші… — Вона зітхає.

Знадвору долинає гуркіт і тупіт, знову лопотять сполохані папуги, а тоді хтось нетерпляче барабанить у двері. Лапін широко розплющує очі. Стукіт не припиняється. Двері аж здригаються.

Лапін різко підводиться з крісла, повертає ручку, і ми бачимо, що за дверима стоїть Тінделл — із виряченими очима й розпатланим волоссям, однією рукою він тримається за голову, а друга зависла в повітрі, наготувавшись знову гатити у двері.

— Він поїхав! — кричить він і залітає до кімнати. — Викликали до бібліотеки! Як таке може бути? — Він бурмоче щось собі під ніс і метушливо кружляє кімнатою, ніби розкручує клубок нервів. Кидає погляд на мене, але не зупиняється й навіть не сповільнює крок.

— Він поїхав! Пенумбра поїхав!

— Морісе, Морісе, вгамуйся, — каже Лапін. Вона садовить його у своє крісло, і він безсило опускається, зіщулюється й тремтить.

— Що ми будемо робити? Як можемо зарадити? Як маємо вчинити? Без Пенумбри… — Тінделл затинається, а тоді, схиливши голову набік, дивиться на мене. — Ви можете керувати книгарнею?

— Агов, постривайте, — кажу я. — Він же не помер. Він просто… ви ж самі щойно сказали, що він поїхав до бібліотеки.

На обличчі Тінделла написано зовсім інше.

— Він більше не повернеться, — каже