Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Давай, та я й піду! Бо коли вип’ю пару склянок вина, то залишуся тут ще днів на три.

Але не випивши жодної склянки, згадав дорогою, що до містечка йому, власне, треба тільки в понеділок. Він спитав якогось селянина, що серед літа був у смушевій шапці, який сьогодні день — субота чи неділя. А почувши, що субота, трохи отямився і вирішив повернутися назад на весілля.

Тільки, перш ніж повернутися, він згадав щось і спитав селянина:

— А ти, часом, не до міста йдеш?

— Ні! — сухо відповів селянин у високій, мов гора, шапці.

— Але ти все одно кудись ідеш, то, може, дорогою зустрінеш якогось подорожнього, а той занесе цього пакета до міста. Бо я таки вернуся, а як вип’ю ще склянку, то неодмінно залишуся ще на тиждень.

Селянин узяв, а через кілька кілометрів передав повитусі, що квапилася на родини. Потім пакет проїхав трохи в бричці, опинився в перекупки, що йшла до сусіднього села дізнатися, чи не збавили люди ціну на курей. Потім потрапив до рук попа, що спускався в долину з інспекційною місією, далі перекочував до поштаря, який, очевидно, не дуже знався на поштових законах, бо від нього потрапив до сільського парубка, котрий недавно купив велосипеда й щодня ганяв на ньому до іншого села на заздрість одному своєму знайомому; далі в кабіну до шофера, який був би вже і довіз його, коли б за кілька кілометрів від міста не поламався двигун.

Розлючений такою халепою, шофер передав послання високому дідові, єдиній людині, що стрілася о цій порі, і сказав:

— Понесіть ще й ви, діду, цього пакета… помазок його радіаторові…

Дідусь тільки рота роззявив:

— А кому ж його віддати, чоловіче?

— Віддайте, кому хочете…

— Але ж я йду в Вултурешти. І хто його знає, коли повернуся до міста… То я віддам у примарію[5]…

Але шофер тим часом помітив ще й інші неполадки в двигуні, бо так глянув на старого, ніби той звалився з неба, і знову почав лаятися…

Отже, пакет, замість одразу прибути в місто, до якого лишалося всього кілька кілометрів, опинився в примарії у Вултурештах, кілометрів за двадцять від міста. Звідти він без особливих пригод дістався над обід до перукарні «Гігієна». Увесь цей звивистий шлях тривав аж… два дні.

Годиною пізніше пакет потрапив до Дана. Батько так і не спромігся пояснити щось до ладу, сказав лише, що пакета передав якийсь селянин із Вултурештів.

— І той селянин нічого не сказав?

— Сказав. Сказав, що він нічого не знає.

Відповідь ще дужче спантеличила Дана. Пакет адресувався черешнякам, на ньому не вказувалося чиєсь конкретне прізвище, а прибув він таким дивним і загадковим способом, що Дан вирішив зібрати усіх друзів.

2

Черешняки й цього разу сиділи під горіхом за Дановою хатою. Не було тільки Віктора та Йонела. Навіть Цомбі зайняв своє скромне місце на зборах. (Аби спокутувати свою провину перед господарем, песик і так і сяк тепер підлещувався до нього.) Історія з пакетом захопила всіх. І хоч друзі згоряли від нетерплячки й цікавості, та вирішили трохи відкласти розкриття таємниці.

— Що б там могло бути? — спитав Урсу, який усе ще тримався віддалеки від Лучії та остерігався зустрічатися з нею поглядом.

— Аби тут був Віктор, — обізвався Дан, — ми б уже знали, і що в пакеті, і хто його нам прислав, і навіщо, і якого дня, і як він прибув до нас…

— …і який розмір туфлів носить дідусь відправника, — так само іронічно доказала за нього Лучія.

Та був серед черешняків один, хто точно знав відправника дивного пакета, але в його душі вирував такий вихор хвилювання, що хлопець не міг і слова сказати.

Дан дуже повільно почав розв’язувати пакет, усі збилися довкола нього.

— Шматок білого мармуру! — прошепотів Тік.

— І лист! — додав Дан. — Я його прочитаю.

Не глянувши на підпис відправника, щоб черешнякам було цікавіше, Дан почав читати послання дівчини в білому… Поки він читав, ніхто не обізвався й словом, зате одразу після підпису «Тепер уже справді „Полонянка в білому“» зірвався справжній шквал коментарів.

— Це брехня! — вигукнула Лучія.

— А мене дуже дивує таке багатство подробиць, і особливо тон листа, — замріяно обізвалася Марія.

— Мені теж здається, що тут щось негаразд! — сказав Дан. — Ти, Урсу, як гадаєш?

— А я знати не знаю, що вона за дівчина. Бачив її всього дві секунди вночі та почув два слова. Нічого не можу сказати.

— А мармур? — наважився Тік.

— Якийсь вапняк! — уточнила Лучія. — Він справді красивий, але до завтра я теж могла знайти такий…

— А коли все-таки це правда? — вибухнула Марія. — Ось подумайте!

— А тобі не здається, що вона хоче покепкувати з нас? — стояла на своєму Лучія. — Мій замок… Мої колони…

— Саме це й наштовхує мене на деякі думки, — перепинив її Дан. — Але на протилежні від твоїх припущень. Аби вона хотіла покепкувати з нас, то могла б придумати щось серйозніше, загадковіше, бо дівчина, треба сказати, здатна на це…

— А ти таки правду кажеш! — підтримала його Марія.

Але Лучія не здавалася:

— Ви ніби маленькі діти! Розсудіть серйозніше! Замок двох хрестів… Фортеця Орлів… Добре придумано. Це ті назви, які повинні зачепити нас. Є ще й легенда… Дівчина зовсім не дурна…