Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Жа-а-ах, — я стукала зубами і намагалася пірнути в капюшон свого плаща якомога глибше. Але холодні краплі діставали мене й тут.

Чорт! Свого?.. Та я вже починаю сприймати речі Феліції як свої. Чи це нормально? Напевно, так. Все ж таки вона це тепер тільки я.

— Не розтанеш, — обложив мене найманець, повертаючи звучанням свого голосу в реальність.

А в цій самій реальності ми вже вийшли за ворота села і прямували у бік лісу. Випустили нас з поселення легко, навіть занадто. Бородатий мужик на посту з такою радісною усмішкою відчинив перед нами стулки, ніби був певен, що більше двох найманців не побачить.

Але я збиралася повернутись. А потім зажадати собі гарячу ванну. І мені було абсолютно все одно, де вони в селі мені роздобуть ванну.

— Як гадаєш, це люди роблять? — обережно спитала я, чудово розуміючи, в якому світі я.

— Сумніваюся, — анітрохи не втішив мене Рейдел. — Люди залишали б сліди. А тут все свідчить про щось інше.

— А що відомо?

Ні, ну раз магією користуватися не буду, то хоч підключу мозок до вирішення завдання. Не дарма ж я купу сезонів про одного відомого детектива дивилася. Метод дедукції – та ще річ. Можливо, недооцінена у цьому світі.

— Пропало двоє самотніх мандрівників, знайшли тільки їхні речі, — перекрикуючи вітер, озвався найманець. — І четверо дітей. Днів десять тому зник перший. Останній – учора ввечері.

У мене мурашки по шкірі поповзли. Зникнення дітей лякало.

— Тут недалеко є річечка, — продовжив розповідати чоловік, сповільнившись і порівнявшись зі мною.

І це при тому, що я йшла хоч і розмитою водою, але стежкою. А йому доводилося місити бруд поруч.

Лицарь       !

— Туди часто діти бігали, — продовжив посвячувати мене в деталі справи Рейдел. — Першого намагалися знайти самотужки, думали, що потонув. А коли зник другий, який точно добре вмів плавати, запідозрили недобре і подали запит у гільдію.

— Довго у них тут питання вирішуються… — пробурмотіла я, натягуючи каптур на ніс. Руки вже намокли і починали замерзати.

Який жахливий дощ!

— Ну так, не найближчий край, — хмикнув він. — Є припущення, який монстр міг заблукати в таку глухомань?

— У мене? — Здивувалася я і тут же прикусила язик.

Ну звичайно ж! Кому, як не мені, знати щось про монстрів?

— Я думав, у тебе є підозрювані, коли ти вирішила розпитати про справу, — знизав плечима чоловік і першим ступив під гілля високих дерев.

Тут земля була мокра, але вже не так сильно ковзала під ногами. І що далі ми йшли, то простіше було рухатися.

— Я просто хотіла зрозуміти, що від нас вимагається, — пробурмотіла я, знову ризикуючи видати себе потрохами.

Але, схоже, моя відповідь, дана ще в стінах таверни, тепер спокійно могла пояснити всі дива.

— Як же добре на тебе вплинула власна, нехай і недовга смерть, Мев, — підбив мене напарник. — Раніше ти сказала б, що смерть дітей — це лише природний відбір.

Від його слів у мене знову по шкірі поповзли мурашки. Якою ж гадиною була ця Феліція, як могла ляпнути таке?!

— Я сподіваюся, що вони живі, — кинула я, не знаючи, куди подіти замерзлі руки.

— І я про те саме, — найманець зупинився і повернувся до мене. Практично у повній темряві складно було сказати, усміхається він чи дивиться на мене із уже звичною підозрою.

Але він дивився. Я відчувала цей погляд. Навіть серце забилося швидше від якогось дивного почуття.

— Давай зілля, — шум крапель, що розбиваються об велике листя, порушив голос Рейдела. А я ніби відмерла.

Тьху ти! Якийсь наслів прямо!

Гіпнозом він володіє, чи що?

Сумку я із собою не брала, на відміну від чоловіка, потрібний флакон заткнула за пояс штанів. І всю дорогу тримала через плащ. А зараз дістала зілля та простягла його супутнику.

Думала, він зілля прямо в очі капати почне. Але, судячи з змащених у майже непроглядній темряві рухів, він висмикнув пробку і випив.

— Тримай. Я залишив тобі.

Я відчула дотик до руки і мало не стрибнула від найманця. Забрала зілля і прикинула, що якщо не питиму його, то й монстра, що краде дітей, не побачу.

Може, й не варто?

— Давай швидше, — поквапив мене Рейдел і чимось зашурхотів.

Я залпом допив залишок зілля, з розчаруванням розуміючи, що там і на повноцінний ковток не вистачило.

А смак… такий дивний. Наче застоялої води ковтнула. З перцем.

Ух!

У перші секунди нічого не відбувалося. І я вже почала нагадувати, як записки до флаконів ліпила. Чи могла помилитися? Раптом ми зараз щось не те з найманцем випили.

Зараз як травану нас обох. Ось це пішли вночі до лісу, випили отрути. М-м-м, романтика!

Але варто було ще раз моргнути, як у лісі різко посвітліло. Я змогла розрізнити стовбури дерев, найближчі кущі та силует Рейдела.