Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

– Отож, що було далі… – Вона постукала зубами, подумки гортаючи сторінки минулого. – А далі померла місіс Пай. Так, померла. Від пневмонії. Дуже швидко по тому, як Генрі пішов. А ще через кілька місяців Артур запропонував Неллі вийти за нього заміж. Пам’ятаю, як спостерігала за ними крізь кухонне вікно. Вони були надворі, стояли біля повітки. Я збагнула, що він казав, бо Неллі мало не вистрибнула зі шкіри. Було видно, яка вона рада, навіть зі спини. Вона мала промовистий зад, та дівка. Звісно, вона погодилась. Але наш батько сказав – ні. Сказав, що нічого особистого не має проти Артура, але одного дня на тій фермі когось уб’ють і він не хоче, щоб там була його дочка, коли це станеться. Так що отак. Вона поїхала з проповідником через рік після того. Про це я тобі іншим разом розкажу, це зовсім окрема оповідка; у неї все склалося добре.

Джексон із Артуром стали жити удвох. Пліткували, що Артур не розмовляв із батьком останні три роки його життя, але не знаю, хто міг мати таку певність. А як із вечерею? Звідки люди знали, що Артур не казав: «Передай сіль» або «Куди подівся ніж для хліба?». Хай там як, одне можна сказати точно – в день, коли батька хоронили, Артур радів. Я це знаю, бо була на похороні. Він не міг перестати посміхатися. Усю службу усміхався. Я б нітрохи не здивувалася, якщо б він повернувся на цвинтар після того, як усі пішли, й станцював босий на могилі.

Наступного дня Артур – на коня і аж за ним закурило. Минає шість тижнів, і він повертається додому з дружиною.

Я стривожено на неї глянула. З’явилося зловіще почування, майже передчуття, ніби я, сама того не усвідомлюючи, завжди знала, куди ця історія поверне. Ніби це знання завжди було в мені, але до цього часу залишалось приховане.

Міс Вернон мені закивала, ніби знаючи, що я відчуваю, й погоджуючись з усім.

– Тож це була наступна місіс Пай, – сказала вона. – Миле й ніжне створіння. З великими блакитними очима. Власне, трохи схожа на Артурову матір.

Вони з Артуром почали вити гніздечко в тому великому фермерському будинку. Жили там тільки вдвох. Можна сказати, свіжий початок. Через рік вона народила дитину. Ще через рік – іще одну. Всього шестеро, троє хлопців і троє дівчат, повна сім’я. Все мало б бути добре. Але знаєш що? Артур сварив їх усіх. Кожнісінького. Дівчата повискакували заміж, щойно попідростали – що завгодно, аби світ за очі. Не знаю, куди вони поїхали, але жодна з них не повернулася. І двоє хлопців теж. Пішли тією дорогою за своїми дядьками…

Вона похитала головою й цокнула язиком.

– Господи-Боже… жінки Паїв, певно, ненавиділи ту дорогу. Ніби біля неї стояв знак: «Односторонній рух». Як у казках, що дітям розповідають. Про велику гору, яка заковтнула всіх дітей – ну, знаєш, та, що ще про пацюків.

Я кивнула.

– Як там вона називається? Я все забуваю назви. Це так злить.

– «Щуролов»11.

– Ага, вона. Всіх дітей заковтнула гора. Мабуть, таким усе здавалося місіс Пай. Усім місіс Пай. Пішли дітки тою дорогою…

Я подумала про ту дорогу. Сіра, курна, непримітна. Вихід. Мені й самій хотілося тією дорогою піти, але навіть тоді, а я думаю, що то були найгіркіші й найприкріші часи, коли бідолашна міс Вернон бачила мене найгіршу, я хотіла цього геть не так, як ті діти з родини Паїв.

– Хай там як, один син залишився. Знаєш, хто то був?

Я подумки перебрала декілька поколінь Паїв, намагаючись пов’язати те, що вже знала, з тим, що розповіла міс Вернон, і зрозуміла, що то міг бути лише один чоловік.

– Келвін?

– Правильно. Келвін Пай. Саме він і залишився. На мою думку, він ненавидів свого татка більше за інших. І боявся його також. Але все одно залишився. Упертюх. Йому, певно, було нелегко. Худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік. Виріс тільки у вісімнадцять чи близько того – тож, трудитися, мабуть, довелося до сьомого поту. Й увесь час Артур на нього кричав…

Слухаючи її розповідь, я уявляла собі кожного героя. Але тепер виявилося, що я не можу уявити Келвіна хлопчаком. Натомість бачу Лорі. Лорі, худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік, день у день працює на полях і завжди – завжди – його супроводжує батькова лайка.

– Він ніколи не відсварювався, – говорила міс Вернон, і я збентежилася, а тоді згадала, що це вона про Келвіна. – Навіть коли зовсім виріс. Не наважувався. Просто стояв і слухав, і проковтував образу. Виїло йому, мабуть, усе нутро.

Отож, урешті, різниця між ними була. Дитиною Лорі теж спалахував від проковтнутої образи, але коли підріс, то став огризатися. О так, він точно відповідав.

Міс Вернон й далі шамкала.

– А тоді померла його мати. Дай згадаю… скільки було Келвінові… десь двадцять один-двадцять два. Вона померла, стоячи біля плити – готувала підливу. Ця ніколи не зчиняла ґвалт. Приготувала вечерю – все, крім підливи. Я це знаю, бо допомагала класти покійницю на стіл. Підлива пристала до дна каструлі – чоловікам не спало на думку зняти її з плити. Ох і довелося мені помучитися з тією каструлею.

Ніхто з нас не міг збагнути, чому Келвін вирішив залишитися після цього. Усі думали, що він поїде геть. Не могли уявити, що йому аж так хотілося тієї ферми. Але він зостався. Може, думав, що татко скоро впокоїться, але помилився. Артур був здоровий чоловік, прожив іще вісімнадцять років. Тільки уяви. Жити й працювати разом вісімнадцять років, до смерті ненавидячи один одного. Тільки подумаєш – мороз попід шкірою.

Міс Вернон знову похитала головою й цокнула язиком.

– Сім’ї, – промовила вона і стала переміщатися на стільці, намагаючись сісти зручніше. Хоч би вона не сказала, що їй треба в туалет. Я боялася, що вона загубить нитку, тепер, в останню хвилину, так близько до моменту, коли мої знання вже могли підхопити розповідь. Але все було гаразд, вона продовжила:

– На чому я спинилась?

– Артур і Келвін залишились удвох.

– Ага. Правильно. Зосталися вдвох у тому великому старому домі й жили з ненавистю один до одного. Певно, під кінець вигострили її до досконалості. Повторення дає уміння. Врешті Артура розбив напад. Горлав на Келвіна за щось через поле цукрових буряків, та й упав