Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

усе тим більш навпаки, що вона присутня. Там, де досі був атом, – тепер не було атома, де за мить було їх шість – постала відсутність тих шести, де був гвинтик – була цілковита відсутність того гвинтика й така досконала, що нічим від нього не відрізнялась. В такий спосіб мудрець став порожнечею, упорядкованою точнісінько так само, як досі було упорядковане його тіло. Мудрець зробив усе блискавично швидко і вправно, щоб жодна матеріальна частинка не порушила своїм вторгненням теперішньої його досконалої присутньої відсутності. І побачили інші його як порожнечу, сформовану так, як сам він був сформований за хвилину до цього, пізнавали його очі по відсутності чорного забарвлення, його обличчя – по відсутності блакитного блиску, а його кінцівки – по зниклих пальцях, суглобах, наплічниках.

«В такий спосіб, браття, – проказав Присутній Відсутній, – через втілення матеріального в порожнечу, ми дістанемо не лише могутній захист, а й безсмертя. Бо змінюється тільки матерія, а ніщо не супроводить матерію в її непевності, тому й досконалість втілюється в небутті, а не в бутті, і нам слід стати першим, а не другим!»

Як ухвалили, так і зробили. Відтоді Навпаки стали непереможними. Життя своє вони завдячують не тому, що в них є, бо в них нічого немає, а тому, що їх оточує. І коли хтось заходить до будинку, це означає, що будинок відсутній, а якщо в темряву – то відсутня темрява. В такий спосіб, зрікшися несталої матерії, Навпаки зробили неможливе можливим…

– А в який же спосіб, любий мій мудрецю, вони подорожують космічною порожнечею? – запитав Глобарес.

– Ото тільки того вони й не можуть, королю, бо зовнішня порожнеча злилася б з їхньою власною, і вони перестали б існувати як неістоти. Отож воли змушені повсякчас стежити за чистотою свого небуття, за порожнечею свого єства. Так і минає у них час, – а звуть їх ще Небутцями або Неантами…

– Слухай, мудрець, – перебив його король, – це зовсім не мудра історія, бо як же можна замінити матеріальну різнорідність однорідністю того, чого немає? Хіба ж одне й те саме – скеля й будинок? А власне, відсутність скелі може набути такої ж форми, як і відсутність будинку, а тоді одне й друге стає ніби одне й те саме.

– Але ж, пане, – пробував боронитися мудрець, – бувають різні види порожнечі…

– Побачимо, – сказав король, – що буде, коли за моїм наказом тобі зітнуть голову: чи її відсутність стане присутністю, як ти гадаєш? – І монарх бридко зареготався й дав знак катам.

– Володарю! – волав мудрець уже в сталевих лабетах. – Ти хотів розвеселитися, а моя історія викликала в тебе сміх, тож, згідно з твоєю обіцянкою, даруй мені життя!

– Ні, то я сам себе розвеселив, – мовив король. – Хіба що ти пристанеш на мою пропозицію: якщо добровільно погодишся на страту, твоя згода розвеселить мене, і тоді я погоджуся з твоєю думкою.

– Я згоден! – гукнув мудрець.

– Ну, то рубайте йому голову, коли він сам про те просить! – оголосив король.

– Але ж, пане, я погодився для того, щоб мене не вбивали…

– Якщо ти погоджуєшся, то тебе треба стратити, – пояснив король. – А якщо не погоджуєшся, то це означає, що ти не розвеселив мене, і тебе знову‑таки треба стратити…

– Ні, ні, не треба! – зарепетував мудрець. – Якщо я погоджуся, то ти, розвеселившись, маєш подарувати мені життя, а якщо я не погоджуся…

– Досить! – відрубав король. – Кате, роби своє діло!

Блиснув меч, і голова мудреця впала додолу.

За хвилину по мертвій мовчанці озвався другий мудрець:

– Володарю й пане! Найчуднішим з усіх зоряних племен є, безперечно, плем’я Поліонтів, або ж Багатунів, яких називають іще Многістами. Кожен з них, хоч і має лише один тулуб, але що більше в нього ніг, то вищий він рангом. Щодо їхніх голів, то в них вони різні для різних випадків: кожна посада здобувається в них з відповідною головою, убогі родини мають тільки по одній голові на всіх, а багачі збирають у скарбницях різні голови, на всілякі випадки: у них є голови на ранок і на вечір, стратегічні – на випадок війни, швидкісні – коли кудись поспішають, а також голови холодно‑розсудливі, запальні, жагучі, весільні, голови для кохання й для жалоби, одне слово, вони екіпіровані на будь‑який випадок, що може статись у житті.

– І це все? – спитав король.

– Ні, пане! – відповів мудрець, почуваючи, що йому стає млосно. – Багатуни називалися так ще й тому, що всі вони приєднані до свого володаря, та ще й у такий спосіб, що в разі, коли більшість із них визнала б дії короля шкідливими для загального добра, король утратив би цілісність і розсипався б на шматочки…

– Дуже тривіальна оповідка, можна навіть сказати, що загрозлива для короля! – мовив понуро Глобарес. – Та коли вже ти, мудрець, так багато говорив про голови, то, може, відповіси мені: накажу я відтяти тобі голову чи ні?

«Якщо я скажу, що накаже, – швидко зміркував мудрець, – то він так і зробить, бо лихий на мене. А якщо я скажу, що не накаже, то здивую його, і він змушений буде відпустити мене, як обіцяв». І мудрець відповів:

– Ні, пане, не накажеш!

– Ти помилився, – проголосив король. – Кате, виконуй свій обов’язок!

– Але ж, володарю! – заволав мудрець уже в катових лабетах. – Хіба мої слова не здивували тебе? Хіба ти не сподівався почути від мене, що мені треба відтяти голову?

– Твої слова не здивували мене, – заперечив король. – Бо вони були продиктовані страхом, який виказувало твоє обличчя. Досить! Рубайте!

І, брязнувши, покотилася голова другого мудреця.

Третій, найстарший з мудреців, байдужісінько спостерігав усе. І коли король уже від нього зажадав дивовижної розповіді, він промовив:

– Владарю! Я міг би розповісти тобі справді дивовижну історію, але не зроблю цього. Бо для мене важливіше зостатися щирим, аніж здивувати тебе. Я примушу тебе стратити мене, не ховаючись за машкарою цієї забави, а в спосіб, властивий твоїй натурі, яка, хоч і кровожерна, а не наважується чинити такі любі тобі вбивства, не заховавшись за маскою фальшу. Ти хотів повбивати нас у такий спосіб, щоб потім казали, нібито король позбувся дурнів, котрих завдяки їхнім посадам називали мудрецями. Та мені йдеться про те, щоб бути правдивим, і тому я мовчатиму.

– Е, ні, в такому разі я не віддам тебе зараз до рук ката, – сказав король. – Мені дуже хочеться чогось незвичайного. Ти хотів мене розгнівити, та я зумію приборкати свій гнів. Кажу тобі, говори, й урятуєш, можливо, не тільки себе. Те, що ти