Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

писати! — казилася мати. В її єстві виникав страшний когнітивний дисонанс, коли в результаті моєї літературної діяльності в нашу скажену родину надходили бодай якісь гроші. Оця сама літературна діяльність несподівано стала тою «доброю професією в руках», яка мала підтримувати самотню порядну жінку, коли чоловік її «кине з дітьми на руках». Але водночас література є якимсь нечестивим видом діяльності. Робота для виживання не має бути натхненною. Праця для хліба насущного має бути обов’язком, а не нахабною сферою свободи. Ну що це таке? Як в цієї — прости Господи! — письменниці нема натхнення, то вона цілими днями тиняється по хаті й нічого не робить! Хіба викладачка могла б собі дозволити не йти на уроки, якщо нема натхнення?

Я навчилась «заплющувати вуха» і не чути, щоправда, це виходило не завжди. Але ж іноді вона спала (коли усе навколо затиха). Проте, хоча до звільнення ще було дуже далеко, саме в ті роки потроху перестали справджуватися її віщунства. Прийшла пора не мрій, а проектів. Які навіть іноді були успішними. Мої гріховні conтакти ставилися до мене суттєво краще, ніж наречені й законні чоловіки з попереднього життя. Але чи не головними подіями ставали мої самотні екстази (Врочистую відправу починаю / Перед своїм незримим олтарем).

Натхненник жіночої творчості — однозначно чоловічої статі. То не муза, з якою контактує жінка творчої праці, хоча жіноча дружба може бути дуже плідною й творчою. Я не пам’ятаю, коли до мене вперше прилітав Перелесник, як надовго затримався і що з того вийшло. Можу лише сказати, що літати в наше пропаще житло йому довелося досить довго, поки вийшло щось путнє. В часи відчаю я не замислювалася, що робити, щоб моє життя перестало бути таким паскудно сірим. Це сталося само собою. Прилетів і все. Я його ніби й не кликала. Але привітала.

Він нахабний і, буває, приходить без запрошення. Але він не ревнивий. Він дозволяє бути з іншими і навіть допомагає. А іноді дуже прошений. Вже й не знаєш, якою музикою його заманити, якими травами кадити, які чарівні примови вимовляти, як довго палити вогонь перед своїм незримим олтарем... А він не йде, й на це немає ради. Але неодмінно прийде. Власне, то ж Він.

А моя мати не була аж такою лихою відьмою. Лиха відьма — це та, яка вміє й по-доброму, але все одно чинить по-злому, бо свідомо хоче зла іншим. А мати зла не хотіла, але не вміла по-доброму, лише по-злому. І то було від невміння доступитися до своїх власних центрів добра. Які заблокував страх. Вона боялася трансформувати чорне в яскраве. З яскравого можна знову впасти в чорне, і зусібіч стане ще чорніше. І тому вона ховалася від чорного в сірому, як і багато хто. Краще вже сіре, ніж чорне. В чорному нестерпно, і в сірому теж погано, але все-таки не так тяжко, як у чорному.

Вона не усвідомлювала, що з сірого не вириваються нікуди. В сатурнічній сірості загрузають до кінця днів. Біле — то вихід із чорного, а сіре — то імітація білого. Біле — то чистота, цнота, вірність, відданість чомусь одному. Моя мати часто й пафосно декларувала, що головною цінністю жінки має бути душевна чистота, яку треба безкомпромісно берегти. Помри, але не дай цілунку без любові! Їй подобався і «білий проект». Але по-справжньому біле — воно і для чорних розпутників привабливе. Моя мати не приваблювала, а мимоволі відштовхувала. Бо була наповнена не білим, а сірим. Не чистотою Божої матері, а сірістю навчительки Закону Божого. Яка, одначе, претендує на статус речниці Богоматері.

Не мені судити про якість плодів моєї творчої спів­праці з моїм Перелесником. Але лише він допоміг потроху нарешті подужати владу Великої Матері.

Добрі книги

Гент, 1997 рік. З новими книжками

Добрі книги — це ті, які і безбожникам скажуть, що Бог — є. Добрі книги — це ті, які завжди хочеться перечитати, хоча й непрочитаних — повно. Це книги, де завжди хочеться шукати щось нове — і завжди знаходиш, бодай дрібничку! Це книги, про які хочеться сперечатися, про які ті, хто ще не розучився читати, таки сперечаються, бо добрі книги приречені викликати протилежні думки.

Але вернімося до початку: добрі книги — це ті, які ненав’язливо, проте переконливо нагадують читачам, що Бог — є. Як у книгах французького письменника й драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта. Це — один із найпопулярніших літераторів франкомовного світу, з когорти тих, кого читають найбільше. Його книги завоювали любов читачів саме своїм вистражданим оптимізмом і вірою в людину.

Можливо, не всі наративи видатного письменника сягають висот одкровення. Сюжети деяких його творів надумані, хоча й при першому читанні дуже ефектні. Але цей автор створив і чимало текстів, які такою ж мірою переконливі, якою й одкровенні. Чи не найкраще з-поміж кращого — оповідання «Пес» зі збірки «Двоє добродіїв із Брюсселя».

Я думаю, нема у світі людини, в якої бодай раз не виникла б сильна емоція від очей собаки. Очі пса нерідко висловлюють більшу гаму почуттів, ніж очі людини. «Собаки кращі за людей», можна почути від багатьох, і частка істини у цих словах є. Собака не те що не зрадить, а не вміє імітувати вірність. Можливо, зоологи розкажуть вам, що собаці стає дуже погано, коли погано людині, яка поряд, наприклад, коли ця людина нервує. Тож собака робить усе, щоб людину заспокоїти: лиже руки, кладе лапи на плечі, віддано дивиться у вічі. І це виглядає дуже зворушливо, хоча, можливо, насправді собака інтуїтивно робить усе, щоб покращити свій власний стан. І в цьому, певне, також є частка істини. Але ніколи нема й не буде повноти істини в тому, щоб зводити духовні процеси винятково до фізіологічних. Завжди є таємниця, якої до кінця не розкриють ні фізики, ні богослови. Чи не тому оповідання Шмітта «Пес» викликає сильні емоції в читача і при першому, і при повторному читанні. Я можу щиро зізнатися в зволожених очах — теж, зрештою, фізіологічний процес — що зі мною трапляється ну вкрай рідко.

Єврейський хлопчик опинився в Освенцимі, де пізнав усю глибину пекла: для виживання в страшних умовах вислужується перед охороною, поспішає схопити жалюгідну порцію їжі раніше за своїх товаришів по нещастю. Та несподівано в доведеного до нелюдського стану в’язня прокинулися людські почуття — до табірного пса. Попри страшний голод, герой став підгодовувати пса, а той став зігрівати його вночі. Так вони вдвох дочекалися визволення.

Герой зустрічає табірного товариша через багато років по війні. Той каже,