Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Я постійно згадував її, поки малювали, кожен її рух і слова. Спробую розповісти з найменшими подробицями.

Тарас Адамович почав записувати. Міра прийде лише після полудня, зможе надрукувати свідчення Менчиця, і вони долучать його до справи. Хтозна, чому Міхал Досковський того вечора був у ресторані. Хтозна, ким доводиться йому дама під вуаллю. Хтозна, чому вона приховувала своє обличчя.

– Я не спускав із неї очей, як ви й наказали. Гадав, вона спускатиметься разом з усіма сходами, однак вона пішла в інший бік. Я кинувся за нею, вона зупинилась біля тераси і озирнулась.

– Вуаль була ще на ній?

– Так. Однак я бачив, що це молода дівчина. І голос у неї був дзвінкий.

– Що вона сказала?

– Що не сподівалась на супровід. Однак зробить виняток для… такого приємного пана, – він почервонів.

– Що було далі?

– Я сказав, що потрібно повернутись і спуститись сходами. Під час пожежі користуватися ліфтом небезпечно. Вона знову розсміялась. Сказала, що забула сумочку на терасі і хотіла повернутись.

Тарас Адамович уважно слухав, іноді щось занотовуючи, Менчиць скоса позирав на записник і розповідав далі:

– Я сказав, що сумочка не варта життя, однак вона відповіла, що в ній – надзвичайно цінна для неї річ і вона готова ризикнути.

– Дивно забувати сумочку, в якій така цінна річ, – завважив Тарас Адамович.

– Так, я теж про це подумав. Вона запитала, чи готовий я ризикнути життям разом із нею.

Тарас Адамович уважно подивився на співрозмовника, перевів погляд на яблуню, яка повільно струшувала листя додолу. Вже без яблук, літнє дерево. Запашні плоди з нього він зібрав ще місяць тому, акуратно нарізав скибками і висушив на горищі. Тепер сушені яблука висіли на кухні у торбах. Тарас Адамович любив їсти їх чи насипати в жмені хлопчакам, які прибігали до нього. Іноді варив узвар, хоч і рідко пив його, не в змозі навіть ненадовго відмовитися від кави та чаю, палким прихильником яких був. А та дівчина під вуаллю… В ароматі її парфумів того вечора він виокремив майже невловиму яблучну нотку, яку складно забути. Чи то він надто багато часу приділяє своєму яблуневому саду?

– Що було далі?

– Вона зняла вуаль.

– Чому тільки зараз? Ви думали про це?

– Так… Мені здалося, що… вона не боялась мене, не сприймала, як загрозу. Всі відвідувачі ресторану вже були на сходах, нагорі ми їх не чули. Певно, вона не хотіла показувати своє обличчя комусь із них…

– Можливо.

– А ще…

– Що?

– Мені здалось, вона… хотіла, аби я побачив її обличчя. Вона усміхалася, ніби…

– Причаровувала?

Яків Менчиць, завагавшись, кивнув.

– Що було далі?

– Ми пройшли на терасу. Ходили між столиками, шукали сумочку. Вона не могла згадати, за яким столиком сиділа. Запитала, де сидів я.

– Ви відповіли? – скосив погляд на співрозмовника Тарас Адамович.

– Ні, сказав, що мене запросив друг, і я не звернув увагу, який столик він обрав. Вона кивнула і сказала, що теж не запам’ятала свого місця. Я сказав, що ми маємо поспішати, внизу пожежа, а нам потрібно спуститися з сьомого поверху. Однак вона спокійно шукала сумочку, ніби не чула мене. Біля одного столику присіла, вигукнула, що знайшла. Я стояв за кілька кроків від неї. Зрадів, що ми врешті зможемо спуститись. Ось тут я й загубив її.

– Тобто ви вже не бачили її?

– Ні, ви ж пам’ятаєте ці скатертини.

Пам’ятав. Білосніжні й довгі, як сукні наречених. Тарас Адамович стиснув олівець. Він уже знав, чим закінчиться розповідь пана Менчиця, однак запитав:

– Що було далі?

– Я підійшов до того столика, обійшов його, але не знайшов її. Вона зникла.

– І?

– Зазирнув під стіл. Знайшов там тільки вуаль. Схопив її, випростався, але на терасі дівчини не було, мабуть, побігла до ліфта чи сходів. Я кинувся туди, однак кроків не чув. Біля ліфта побачив офіціанта, запитав, чи не бачив він тут дівчину. Він відповів, що нікому не дозволяв спускатися ліфтом, усіх скеровував до сходів. І мені теж лишатися небезпечно, потрібно негайно спускатися. Я сказав, що з поліції, зазирнув в обидві кабінки ліфта, вони були порожні. Ще раз запитав чи він не бачив білявку в темній сукні, він сказав, що ні й додав, що всі вже спустились і ми теж повинні спуститись униз.

– Чому ж він іще не спустився?

– Його лишили перевірити терасу, подивитись, чи ніхто не затримався.

– І?

– На сходах її теж не було. Я спустився на перший поверх, вибіг на вулицю й зустрів вас.

– Тобто вона лишилась нагорі?

– Не знаю. Але офіціант її теж не бачив. Вона могла лишитись на терасі.

– Ваші колеги обшукали терасу. Дівчини там не було.

– Спустилась ліфтом чи сходами пізніше?

– Ніхто не спускався, за ліфтом і сходами стежили.

Молодий слідчий втомлено потер лоба.

– Розчинилась у повітрі?

– Думаєте? – усміхнувся Тарас Адамович. – Чи не надто часто в цьому місті молоді дівчата розчиняються в повітрі?

Пан Менчиць вражено звів на нього очі. Хтозна, про що він думає. Про сестру Міри, яка зникла за дивних обставин? Але ж Віра Томашевич перед своїм зникненням не вечеряла з Міхалом Досковським. Чи вони щось випустили з уваги? Тарас Адамович підвівся, жестом зупинив гостя, що теж підхопився.

– Я тільки візьму деякі папери, повернусь за хвилину, – сказав він і зайшов до будинку. Кімната Естер зустріла його теплими сонячними променями з-під фіранки, огорнула затишком. З появою Міри вона змінилась. Раніше ця кімната здавалася йому надто холодною, в ній його огортала тривога. Картотечна шафа нависала брилою, а від порожніх шухляд віяло забуттям. І хоч зараз папери вони тримали тільки в одній з них, він відчував – шафа стала іншою. Як і Естер. Кажуть, будинки, в яких не живуть, швидко руйнуються. Може, друкарські машинки, клавішів яких ніхто не торкається, теж повільно вмирають? Може, він надто жорстоко поставився до Естер, залишивши її на самоті так довго?

Вона стояла на столі, як королева. Однак ранкове сонце не боялося її холодної неприступності, раз у раз посилаючи в гості грайливих зайчиків. А в післяполудневу пору прийде Міра, торкнеться клавішів своїми тонкими пальцями, надрукує ще один протокол. Звісно, всі їхні папери не мають офіційного значення. Протокол – документ, який