Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

І я зробила перший крок: принаймні, тепер я знала, що бути людиною — це усвідомлення, оргазм природи. І що лише через аномальність природи ми замість того, щоб стати Богом, як інші істоти, хотіли бачити Його. Не завадило би побачити Його, якби ми були такими великими, як Він. Тарган більший за мене, бо його життя настільки віддане Йому, що він виник з нескінченності і переходить у нескінченність, не усвідомлюючи цього і ніколи не зупиняючись.

Я зробила величезний перший крок. Але що трапилося зі мною?

Я впала у спокусу бачити, спокусу знати і відчувати. Моя велич, у пошуках величі Бога, привела мене до величі пекла. Я не могла зрозуміти Божественну природу, крім як через спазм демонічного запалу. Цікавість витягла мене з прихистку — і я зустріла байдужого Бога, який є втіленням добра, адже він не є ні злом, ні добром; я перебувала у лоні матерії, її байдужого вибуху в самій собі. Життя мало силу титанічної байдужості. Титанічної байдужості, що прагне руху. І я, що хотіла рухатися з нею, та була зачарована тією насолодою, що майже робила мене пекельною.

Спокуса насолоди. Спокуса полягає в тому, щоб живитися просто з джерела. Спокуса живитися просто від закону. І покарання в тому, щоб ніколи не хотіти перестати їсти, і їсти себе, адже я така сама їстівна матерія. І я шукала прокляття, як радості. Я шукала найбільш оргіастичне в собі. Я б ніколи не знала спочинку: я викрала мисливського коня короля радості. Я зараз була гіршою за себе саму!

Ніколи більше я не знатиму спокою: я викрала мисливського коня короля Шабату. Якщо я на мить засну, мене розбудить луна іржання. Не рухатися марно. У темряві ночі я тремчу, чуючи сопіння. Я вдаю, що сплю, але кінь дихає у тиші. Він нічого не мовить, та він дихає, він дихає і вичікує. Щодня буде одне й те саме: перед приходом ночі я впаду у меланхолію — і задумливість накриє мене. Я знаю, що перший барабан на горі сповіщає про прихід ночі; знаю, що третій вже накриє мене своєю грозою. А до п’ятого барабана я знепритомнію у своїй жадібності. До світанку, коли звучать останні й ледь чутні барабани, я опинюся, не знаючи як, біля струмка, не знаючи, що я накоїла, біля величезної втомленої голови коня.

Втомленої через що? Що ми зробили, ті, що скачуть у пеклі радості? Мене не було два століття. Востаннє, коли я злазила із зачарованого сідла, мій людський смуток був таким неосяжним, що я поклялася «ніколи знову». Однак у мені триває погоня. Я розмовляю, я прибираю в будинку, я посміхаюся, але знаю, що в мені триває погоня. Я відчуваю тугу, як та, хто помирає. Я не можу вже спинитися.

І я знаю, що коли він покличе мене вночі, я піду. Я хочу, щоб кінь знову вів уперед мої думки. Саме від нього я навчилася. Якщо думка — це ця година поміж гавкотом. Собаки гавкають, мені стає сумно, тому що я знаю, із сяючими очима, що я піду. Коли вночі він кличе мене до пекла, я йду. Я спускаюся, як кіт по дахах. Ніхто не знає, ніхто не бачить. Я віддаляюся у темряві, німа і сяюча. За нами погоня із п’ятдесяти трьох флейт. Дорогу нам вказує кларнет. А більше мені нічого знати не дано.

На світанку я побачу нас, знесилених, біля струмка, без уявлення про те, які злочини ми скоїли до настання світанку. В моєму роті і на копитах коня — сліди крові. Що ми приносимо в жертву? На світанку я стоятиму біля німого вершника, поки перші церковні дзвони стікатимуть струмками, а решта флейт — скрапуватимуть з мого волосся.

Ніч — це моє життя, настають сутінки, радісна ніч — то моє сумне життя. Викради, забери у мене вершника, адже від крадіжки до крадіжки — і я вже впоралась до того, як сонце зійшло, і перетворила світанок на передчуття: вкради швидше вершника, не гай часу, поки ще не пізно, якщо дійсно ще є час, тому що для того, щоб викрасти вершника, я мала вбити Короля, а вбивши його, я вкрала Його смерть. І радість від убивства заповнює мене насолодою.

Я їла сама себе, адже я — також жива матерія Шабату.

Я їла сама себе, адже я — також жива матерія Шабату.

Що це було, як не спокуса, хоч і набагато більшою мірою, через яку пройшли усі святі? І звідки той, хто був святим чи ні, виходить освячений, чи ні. Цій спокусі пустелі я, простачка, божевільна, піддалася б, або я перша істота, що вийде з неї живою.

— Слухай, існує таке явище, що називається людська святість, і це не святість святих. Боюся, навіть Бог не зрозуміє, що людська святість небезпечніша за святість божественну, що світська святість болючіша. Хоча сам Христос знав: якщо вони зробили з ним те, що вони зробили, з нами вони вчинили б набагато гірше, бо Він сказав: «Бо коли таке роблять зеленому дереву, то що буде сухому?»[8]

Випробування. Тепер я розумію, що таке випробування. Випробування означає, що життя випробовує мене. Але випробування означає, що я також роблю спроби. І спроби можуть перетворитися на ще більш непогамовну спрагу.

Зачекай на мене: я виведу тебе з пекла, до якого я спустилася. Почуй мене, почуй:

бо від радості без упину в мені вже здійнявся плач, що більше нагадував плач від щастя. Це не було ридання від болю, я ніколи раніше його не чула: це було через моє життя, яке відійшло, щоб я відродилася. У тих пісках пустелі я ставала тендітною й несміливою першою офірою, немов квітка. Що я віддавала? що я могла від себе запропонувати — я, що була пустелею, я, що просила й отримала?

Я принесла пожертву — ридання. І я врешті ридала у моєму пеклі. І я несла на собі крила пітьми, вологі від мого поту, і я несла їх, і змочувала їх своїм потом для себе — для того, ким є Ти, Ти, сяйво тиші. Я не є Ти, але у мені є Ти. І принаймні через це я ніколи не зможу насправді відчути Тебе: тому що Ти є мною.

Боже, я з великим здивуванням починала розуміти, що моя пекельна оргія — це власне людське мучинецьке життя.

Як я могла здогадатися? Якщо я не знала, що ти смієшся від страждань. Я просто