Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Цей ставочок був мені наймилішим сусідом у серпні, коли тиха літня злива на певний час стихала, а повітря й вода під захмареним небом завмирали, і день ставав безжурно-спокійним, як вечір, а спів лісового дрозда відлунював від берега до берега. Гірські озера найспокійніші саме о такій порі, і сповнена світла й віддзеркалень вода під проблиском чистого неба, низького й відтіненого темними хмарами, і собі перетворюється на нижчі небеса, значно важливіші за горішні. З вершини пагорба неподалік, де нещодавно вирубали ліс, розгортався мальовничий краєвид на схід, на далекий берег, де дві гори положисто хилилися одна до одної, так що можна було припустити, наче в ту лісисту долину тече струмок, але струмка не було. Я дивився в далекий просвіт між зеленими пагорбами на вищі гори, що синіли на видноколі. Підвівшись навшпиньки, я міг розгледіти ще дальші, ще синіші вершини північно-західних хребтів, правдиві монети небесного карбунку, а також край села. Але в інших напрямках навіть з вершини я не бачив нічого, крім лісів, які обступали мене з усіх боків. Добре жити при воді, що надає землі легкості та плинності. Навіть найменша криничка нагадує, що земля — не континентальна твердь, а острів. І це не менш важлива роль криниці, ніж помагати зберегти масло свіжим. Коли погляд мій із вершини падав на Седберійські луки, які під час повені перетворювалися на міраж, мов монета на дні водойми, а вся земля за ставком оберталася на тонесеньку плівочку, що плаває на мілкому озері, я мусив собі нагадувати, що цей простір, де я живу, — насправді суходіл.

Краєвид із мого порога був іще обмеженіший, але я анітрохи не почувався затиснутим чи загнаним. Паші для моєї уяви більш ніж вистачало. Плато, поросле невисокими дубками, що здіймалося по той бік ставка, тягнулося аж до західних прерій і татарських степів, де всі роди людські могли блукати привільно. «Лише ті, хто може вільно споглядати безкраїй обрій, справді щасливі», — сказав Дамодара[139], коли його череді знадобилося нове, більше пасовисько.

Навколо мене змінювалося не тільки місце, а й час, і я наблизився до тих частин усесвіту й тих історичних епох, які цікавили мене найбільше. Моя оселя така само віддалена, як і ті краї Всесвіту, що їх щоночі вивчають астрономи. Ми схильні шукати химерних прегарних місць у далеких і піднесеніших околицях нашої системи, за сузір'ям Касіопеї, вдалині від гамору та клопоту. А◦я виявив, що й моя домівка стоїть у далекому, вічно новому, не спаплюженому закутку Всесвіту. Якщо селитися варто десь коло Плеяд і Гіад, Альдебарану й Альтаїру, то це мені вдалося: я віддалився від життя, яке облишив, і так само посилав найближчим сусідам слабкі мерехтливі промені, які можна розгледіти лише безмісячної ночі. Ось у такому закутку всесвіту я осів:

Пастух жив-був собі, й думки

Плекав високі він,

Мов гори, де він пас овець

На врунах полонин[140].

А◦якої б то думки були ми про життя пастуха, якби його череда завжди знаходила вищу пашу, ніж його помисли?

Кожен ранок припрошував мене вести життя просте й, дозволю собі сказати, невинне, як сама Природа. Я так само щиро вшановував Аврору, як давні греки. Прокидався я рано, по тому купався у ставку — це було релігійне таїнство й одна з найкращих моїх дій. Кажуть, на ванні імператора Шан Тана[141] були вирізьблені такі слова: «Щодня оновлюйся повністю — знову і знову, і так довіку». Мені це зрозуміло. Ранок повертає нас до героїчної доби. Тихе дзижчання комара, що прокладає свій незримий і немислимий шлях моєю оселею досвітньої години, коли я сиджу при відкритих дверях і вікні, розчулює мене не менше, ніж сурми, що уславляли героїв. У цих звуках мені вчувався реквієм Гомера, «Іліада» й «Одисея», спів про гнів і блукання. Було в тому щось космічне, постійна реклама вічної звитяги й плідності світу. Саме ранок, час пробудження, найкраще закарбовується в пам'яті. Тоді ми найменш оспалі, і бодай на якусь часину пробуджується та частка нашого єства, що дрімає решту дня і ночі. Мало що можна чекати від тих днів (чи ж вартують вони взагалі цього ймення?), коли нас пробуджує до вищого життя, для якого ми заснули, не власний Геній, а механічне нагадування якогось служки, не власна новонабута сила і внутрішнє завзяття, суголосне бринінню музики сфер, і пахощі у повітрі, а фабричні дзвони; отже, і темрява дарує нам свої плоди й доводить, що нічим не гірша за світло. Хто не вірить, що кожен день містить спомин про ранішу, священну, ще не спаплюжену досвітню годину, той зневірився у житті й ступив на темний шлях. Після того, як чуттєве життя на певний час завмирає, душа людська, чи то пак тіло, щодня оживає знову, і Геній намагається знову пробудити людину до шляхетнішого буття. На мою думку, всі події, що вкарбовуються в пам'яті, припадають на ранкову пору й ранкову атмосферу. У Ведах сказано: «Розум пробуджується зранку». Поезія й мистецтво, найвеличніші й найпам'ятніші чини людські розгортаються такої пори. Всі поети й герої, як і Мемнон, — діти Аврори, що грають свою музику на світанку. Для тих, чия гнучка і завзята думка не відстає від сонця, цілий день — це ранок без кінця. І байдуже, що каже годинник чи вчинки й труди людей. Ранок — це час, коли я пробуджений, а в мені палає світанок. Реформування моралі — це спроба струснути сон. Чим, крім дрімоти, можна пояснити, що люди так погано запам'ятовують свої дні? Вони-бо вміють рахувати. Якби їх не опановував сон, вони чогось та досягли б. Мільйони людей виборсалися зі сну настільки, щоб спромогтися на фізичну працю, проте лише один із мільйона пробудився настільки, щоб докласти плідних інтелектуальних зусиль, а один зі ста мільйонів — щоб поринути в поетичне чи божественне життя. Чувати значить жити. Я ще не зустрічав цілком пробуджених людей. Та й чи зважився б я зазирнути їм у вічі?

Ми мусимо навчитися прокидатися й не засинати знову не за допомогою механічних приладів, а в нескінченному очікуванні