Читати книгу - "Війна Калібана"

- Сер, я вдячний за інформацію і я прослідкую, аби вона потрапила до пункту допомоги, -

- Ні, ви не розумієте, він захопив їх. Вони хворі, а він узяв їх.

- Можливо він спробував перемістити їх у безпечне місце, - запропонував службовець, сірим, мов рядно, безвольним, втомленим голосом. В цьому була проблема. Пракс знав що з цим була проблема, але він не міг пригадати яка саме. Співробітник охоронної компанії простягнув руку, обережно відсторонив його в бік і кивнув жінці позад нього. Ботанк зловив себе на тому, що дивиться на жінку мов п’яний.

- Я хочу заявити про вбивство, - тремтячим голосом сказала вона.

- Він узяв їх спочатку, - сказав він, - він узяв їх до того, як відбулася атака.

- Троє людей вдерлися в мою квартиру, - вела далі жінка, - вони… зі мною був мій брат і він намагався зупинити їх.

- Мем, коли це сталося?

- Перед атакою, - відповів Пракс.

- Декілька годин потому, - відповіла жінка, - четвертий рівень. Синій сектор. Апартаменти 1453.

- Добре мем. Мені потрібно провести вас до столу аби ви заповнили рапорт.

- Мій брат мертвий. Вони вбили його.

- Мені дуже шкода, мем. Потрібно аби ви заповнили рапорт, щоб ми зловили людей, які це зробили.

Пракс дивився як вони йдуть. Він повернувся до черги травмованих і розпачливих, що чекали можливості просити допомоги, справедливості, закону. Спалах люті піднявся було в середині, але потім лиш трохи миготів. Йому потрібна допомога, але тут нема на що чекати. Він з Мей були камінцями в космосі. Вони не означали нічого.

Співробітник служби безпеки повернувся, розмовляючи з високою, привабливою жінкою про щось жахливе. Пракс не помітив повернення чоловіка, не чув початку історії жінки. Він почав втрачати час. Це не добре.

Невеличка місцина його свідомості, що лишалася при тямі шепотіла, що якщо він помре, ніхто не шукатиме Мей. Її буде втрачено. Вона шепотіла що йому потрібна їжа і що потрібна вона йому на декілька днів. Що часу лишилось небагато.

- Мені варто навідатись до центру допомоги, - промовив він голосно. Не схоже було що жінка чи безпековик його почули, - у будь-якому випадку дякую.

Лиш тепер, помітивши власний стан, Пракс здивувався і стривожився. Ноги волочилися; руки зробилися слабкими і сильно боліли, хоча він не міг пригадати щось, що могло до цього призвести. Нічого важкого не піднімав, нікуди не видирався. Не виконував домашні вправи так давно, скільки міг пригадати. Не пам’ятав коли останній раз їв. Спогади струсу від падіння дзеркала, руйнації його теплиці були нечіткі, мов з минулого життя. Не дивно, що він сам розвалювався.

Коридори центру надання допомоги були набиті людьми немов бійня худобою. Чоловіки і жінки, багацько з яких були сильнішими і здоровішими за Менґа влаштували штовханину, перетворивши навіть найширший простір на щось скупчене і тісне. Чим ближче він підходив до порту, тим сильніше він марив. Повітря тут було майже теплим, нагрітим тілами мов у бані. Смерділо їдким, кетоновим диханням. Дихання святих – так називала це мама. Сморід розпаду протеїнів, тіл, що споживають власні м’язи аби врятуватися. Він міркував про те, чи багато з присутніх у натовпі людей знали що це за запах.

Люди репетували. Штурхалися. Натовп навколо колихався вперед і назад, мов уявні хвилі накочувалися на беріг.

- Тоді відкрийте двері і дайте нам глянути! – закричала жінка далеко попереду.

Ох, - подумав Пракс. Це ж хлібний бунт.

Він протискався до краю, намагаючись вибратися. Намагався забратися геть. Попереду люди закричали. Позаду вони штовхалися. Жмутки ЛЕДок на стелі світили білим і золотим. Стіни були промислово-сірими. Випростав руку. Досяг стіни. Десь прорвало дамбу і натовп раптово посунув уперед, колективний рух загрожував втягнути його в потік. Рука лишалась на стіні. Натовп порідів і вчений посунув вперед. Двері вантажного відсіку стояли відкритими. Поряд з ними чоловік побачив знайоме обличчя, але впізнати не міг. Мо’ хтось з лабораторії? Чоловік був товстокостий та м’язистий. Землянин. Можливо він бачив його у своїх мандрах станцією, що занепадала. Чи помітив як той порпався у пошуках харчів? Та ні, він виглядав занадто вгодованим для цього. Щоки не запали. Він виглядав одночасно і знайомо і незнайомо. Когось, кого Пракс знав і не знав водночас. Як генеральний секретар чи відомий актор.

Менґ розумів що витріщається, але не міг зупинитись. Він знав це обличчя. Він знав його. Він мав відношення до війни. В праксовій голові сплила раптом картина. Він у своєму помешканні, тримає в руках Мей, намагається її заспокоїти. Їй ледь виповнилось рік, ще не ходила навіть, лікарі порпаються у пошуках правильного фармацевтичного коктейлю аби тримати її живою. Її рюмсання через гази в животику перекривають постійні тривожні новини. Обличчя чоловіка спливає раз за разом.

- Мене звати Джеймс Голден, і моє судно «Кентербері» було щойно знищено військовими кораблями з технологіями «стелс». Як виявилось, деякі з частин марковані серійними номерами Марсіянского флоту.

Це був він. Ось чому він впізнав обличчя та почував що ніколи його не бачив. Пракса наче штовхнуло щось в груди і він зрозумів, що йде вперед. Зупинився. За вантажними дверима хтось охнув. Менґ дістав термінал і подивився на список. Шістнадцять імен, шістнадцятеро дітей зникло. І в кінці сторінки, простими друкованими літерами: отримати допомогу.

Пракс повернувся до людини, яка починала війни і рятувала планети та раптово втратив певність і застидався.

- Отримати допомогу, - мовив він і рушив уперед.

Розділ одинадцятий: Голден.

Сатнічай і Меліса Супітаяпорни були парою восьмидесятилітніх місіонерів земного походження з Церкви Пануваня Людства, релігії що відмежовувалась від надприродного у будь-яких проявах, теологія якої стиснулась до «Людство може бути кращим, ніж воно є, тож давайте це зробимо». На додачу вони керували штаб-квартирою складу допомоги з безжальною ефективністю природжених диктаторів. За хвилину по прибутті Голден отримав на горіхи від Сантічая, крихкої тіні чоловіка з рідіючим білим волоссям, за сварку з представниками митниці в порту. Після декількох хвилин намагання пояснити свої дії, Голден, якого перекрикував худий місіонер, нарешті просто здався і вибачився.

- Не робіть наше положення тут ще більш ненадійним, - повторював Сантічай, якому було потрібно було вимовити все до крапки, хоч він і був безумовно вгамований вибаченнями. Він трусив брунатним, схожим на паличку пальцем перед обличчям Джима.

- Зрозумів, - підняв Джим руки,