Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У затінку земної жінки, Олена Печорна 📚 - Українською

Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

1 677
0
21.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У затінку земної жінки" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 50
Перейти на сторінку:
єства вона відчуває, як сестра всміхається і шепоче:

— Я любитиму, сестричко… Любитиму. А любов — то теж рай…

За тиждень Марійку ховали. Дівча згоріло, як свічечка, тихо й без мук. Ніхто й не очікував, що лихоманка забрати може, ще й так нагло, неждано й негадано. На четверту добу під ранок заснула їхня Марійка і вже не прокинулася, наче янголи душу покликали кудись у кращі світи. А в день поховання, коли моцні горбівські мужики виносили з будинку труну, пішов сніг. Невагомий і швидкоплинний, він осідав і одразу ж танув, лишаючи вогкий слід. Тут ось був, а за мить уже нема. Немов життя людське… є, доки кружляє в повітрі… А скільки летітиме і який той політ — нікому знать не дано.

Отак і провели Марійку — чорно-білою хурделицею: у повітрі — біло, до землі — чорно, а посере­дині — тіні живі ворушаться. Одну попід руки вели, весь час утримуючи на ногах, бо сповзала додолу не слізьми — криком, та таким страшним, що чоловіки-комуністи подумки Бога згадували, а жінки плакали, скільки йшли селом. Біля двору старших Пономаренків, діда з бабою, зупинилися, щоб онука погостювала востаннє. Гостювало дівчатко чи ні, а бабу Горпину довго втихомирити не могли — усе онучечку кликала на піч… відігрітися. І кликала, і просила, і молила, та тільки не слухалася Марійка, не вставала.

На плач і ґвалт людський, ледве ногами пересуваючи, виповзла з двору столітня сусідка Власівна. Спираючись на два ціпки, притупцяла до хвіртки й стала горе уважити. Коли ж похоронна процесія неквапом рушила, а за деякий час зникла ген-ген у кінці вулиці, старенька обернулась у бік церкви, яку людська глупота клубом зробила, перехрестилася шанобливо й прорекла:

— Бач… Не минулося. Як зайшли на чужі сльози, біль та горе, так своїми й умилися.

***

Жанна тримала в долоньках крихітний рудуватий клубочок, котрий муркотів і час від часу лоскотливо облизував пальці.

— Мам, ти чого? — дивувався Ваня, геть спантеличений. — Ти що, плачеш?

Вона хитала головою, що ні, усміхалась і навіть не помічала, як по обличчю течуть сльози зворушення, ніжності й замилування.

— Ванько, ти не понімаєш. Глянь, який няшний… Мам, ми ж його собі оставимо, правда? — допиту­вала­ся Варя і, щоб погладити малюка, ставала навшпиньки. — Я його Няшкою кликати буду. Няшко, привіт.

Діти знайшли кошеня у дворі під кущем хризантеми, коли воно жалібно нявкало й дрібно тремтіло всім своїм вусато-хвостатим тільцем, а за якихось двадцять хвилин перебування в будинку знайда ось-ось мав стати їхнім.

— Мам, я за ним прибирати буду, і годувати, і доглядати — усе-усе робитиму, тільки давайте залишимо Няшку. Ну будь ласка!

Жанна спостерігала, як кошеня допитливо обнюхує диван й обережно перебирає лапками, обсте­жуючи незнайомий простір. Малесеньке живе створіння потребувало передусім уваги й тепла, адже, як тільки відчувало руки, згорталося клубочком і довір­ливо облизувало пальці, пробуджуючи ніжність. І щось у ній таке оживало, щось глибинно-значиме, щось забуте й витіснене десятками «треба», «маю», «не зараз» і «потім». А тут ще й діти в облогу взяли:

— Мам… Так залишимо? Давай залишимо!

Жінка знічено мовчала, адже усвідомлювала ризики. До того ж оця хвостата манюня за кілька місяців стане справжнісіньким бешкетником, який завдаватиме неабиякого клопоту. А якщо взяти до уваги, що до того часу в будинку має зʼявитися немовля…

— Варю, сонечко, а може, у Няшки вже є господарі? Він же звідкілясь узявся в нас на подвірʼї?

Ваня пирхнув і труснув неслухняним чубом.

— Взявся, аякже. Підкинули…

Донька кліпнула до брата, не розуміючи, про що він, потім перевела погляд на маму й закусила губу, як робила завжди, коли от-от могла розплакатися.

— Правда… підкинули?

— Доню, ми не знаємо. Няшка міг і загубитися.

— Але ж холодно… Він міг…

Всезнаючий підліток, вочевидь, хотів змовчати, проте таки не втримав язика:

— Смішна… Їх убивають, щоб зайвий раз не заморочуватись, а тут підкинули. Папка он заборонить оставити, і нам викидати прийдеться.

Варя нажахано прикрила рота долонями.

— Реви — хоч трісни. Батько нізащо не дозволить. Йому на твої соплі начхать.

— Ваню…

Син дивився прямісінько в очі з викликом, протестом, запалом, з розпукою та відчаєм одночасно.

— А що? Хіба не так? Ти ж сама його не залишиш, бо скоро малий родиться.

Жанна кілька хвилин ошелешено намагалась упі­знати сина. Здавалося, навпроти неї зараз стоїть не підліток, а маленький мужчина, котрий мусить коритися правилам, які не приймає. Варя і собі розгублено кліпала, розтираючи сльози по обличчю, а потім тихенько стала за братом і затулила собою пухнастий клубочок, який нарешті знайшов собі місце й солодко заснув на самому краєчку махрового рушника. Зрештою геть неочікувано для самої себе Жанна погодилася:

— Треба буде спитати в сусідів, а поки хай побуде в нас.

— Ура!!! Няшко, ти чув? Ти тепер у нас житимеш, — пищала, захлинаючись радістю, Варя, а розгублений Ваня гладив знайду й зворушено бубонів:

— Всьо, Варко, тепер можна сказати: у нас справж­ній дім. Навіть кіт є.

Вагітна замислена жінка розгублено всміхалась і зачудовано стенала плечима. Це вона? Це справді вона? Може… якась інша жінка…

Що ж, як би там не було, жива забавка враз заполонила собою зимові канікули, додала сміху, гамору, крику й суперечок, бо діти ніяк не могли вирішити, де і з ким Няшка спатиме. Кошеня і справді виявилося надзвичайно потішним, лагідним і страшенно допитливим. Воно просто не могло не подобатися, відтак навіть Максим милостиво згодився, аби де­який час воно в них пожило, доки знайдуться господарі — старі чи нові, неважливо, аби тільки зʼявилися.

— Ще й кота нам на голову. Хай побавляться трохи, а потім я кудись прилаштую. Бо ота шерсть скрізь і сцики… Тобі клопоту мало?

Жанна слухала чоловіка, а ніби книгу читала про… зручне, комфортне та сите життя з натуральною шубою в шафі.

— Так малі хочуть…

Усміхався, пирхаючи недолугим сміхом:

— Знайшла малих. Мале скоро буде, про нього ­подумай.

Жанна думала. Часто й подовгу дослухалася до малюка, гладила живіт, навіть розмовляла, але чомусь потай, коли ніхто не чув. Перекладаючи одяг на полицях, почала відкладати манюсінькі повзунки й смішні костюмчики, котрі лишилися після Варі. Більшість речей вона давно роздала знайомим знайомих, але най­памʼят­ніші залишила, і ось тепер потихеньку складала «придане» для немовляти. Особливо тішилася крихітними шкарпеточками, такими малесеньким, що, здавалось, їх можна вдягнути на Няшку. Бувало, прикладала їх собі до живота, підходила до дзеркала й роздивлялася, нахиливши голову вбік, ніби визначаючись із розміром. Може, тому її дивувала, чи то пак навіть смішила лікарська термінологія на зразок:

— Плід розвивається нормально. Матка в тонусі. Будемо спостерігати.

Зрештою, спостерігали. Жанна бувала на оглядах значно частіше, аніж решта вагітних, і затримувалась у кабінеті найдовше. Зазвичай її возив до лікарні Петрович, заразом допомагав із закупами в магазинах. Коли було особливо зимно, жінка мусила одягати подаровану чоловіком шубу, правда, чомусь страшенно тому внутрішньо противилась, а споглядаючи реакцію Максима, знову думала. Думала багато й різного, уже не дивувалася, не обурювалася, не вимагала й не намагалася щось кардинально змінити чи довести своє. Просто була та й годі, нагадуючи дерево в саду — живе, хоча й спить. Іноді телефонувала Людмилі з лікарні: спершу цікавилася справами Віки, а потім розпитувала про подружнє

1 ... 27 28 29 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У затінку земної жінки, Олена Печорна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У затінку земної жінки, Олена Печорна"