Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадач тіней 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадач тіней"

595
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадач тіней" автора Марк Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 44
Перейти на сторінку:
й сказав, що коли я такий невправний, пекарство, вочевидь, не для мене, і замість гаяти мій і його час, я можу спробувати свій шанс у місті. Отож я мав сам обрати власний шлях, бо тільки так у наші дні стають щасливими. Він дуже сердився, коли це казав. За обідом він оголосив мамі, що я їду, і зачинив крамницю до вечора. Увечері за столом усі мовчали, мама плакала. Зрештою, плакала вона в їдальні, а коли я виходив до кухні, ішла за мною, обнімала й шепотіла, що вона давно не була така щаслива. Мама раділа, що батько вигнав мене…

Слово честі, мої батьки втратили здоровий глузд! Я тричі зазирав до календаря, щоб переконатися, що це не перше квітня.

На ранок батько зайшов до моєї кімнати й наказав одягатися. Ми сіли в його автомобіль і їхали вісім годин, вісім годин, не промовивши й слова. Лише опівдні він запитав, чи я не зголоднів. Приїхали ми вже надвечір, він висадив мене перед цим будинком і сказав, що тут живеш ти. Як він довідався? Навіть я не знав! Він вийшов із машини, витягнув із багажника мою валізу й поставив переді мною. Потім він простягнув мені конверт, сказав, що в ньому небагато, але досить, щоб протриматися якийсь час. А потім сів у машину й поїхав.

— І більше нічого не казав? — поцікавився я.

— Сказав. Уже рушаючи з місця заявив: «Якщо виявиш, що ти такий самий поганий лікар, як і пекар, повертайся, і я навчу тебе справжнього ремесла». Уявляєш?

Я відкоркував свою єдину пляшку вина, подарунок Софі, яку ми не випили того вечора, коли вона її принесла. Я розлив вино у дві великі склянки і, цокаючись, сказав, що нічого не розумію.

* * *

Я допоміг другові заповнити всі необхідні формуляри, аби записатися на перший курс медичного, відвів його до адміністрації, де він віддав більшу частину грошей, які залишив йому батько.

На заняття треба було виходити з жовтня. Ми знову вчитимемося разом, щоправда, вже не сидітимемо поруч за однією партою, але зможемо бачитися в садочку біля лікарні. Навіть без каштана й баскетбольного кошика він швидко стане новим нашим двором для перерв.

Уперше, коли ми з ним там зустрілися, я подякував його тіні.

Люк оселився в мене. Жити з ним було неважко, бо наші розклади не збігалися. Він спав на моєму ліжку, поки я був на нічних чергуваннях, а коли я приходив, він уже йшов на заняття. У ті рідкісні моменти, коли ми перетиналися в помешканні, він стелив під вікном перину, замість подушки скручував ковдру й спав, як бабак.

У листопаді він сповістив, що в нього стосунки зі студенткою, яка часто допомагала йому готуватися до занять. Анабель була на п’ять років молодша за нього, але він запевняв, що вона дасть фори старшим.

На початку грудня Люк попросив мене зробити йому велику послугу. Того вечора я пішов спати до Софі. Люкові стосунки з Анабель зблизили мене з Софі. Я дедалі частіше залишався ночувати в неї, а Анабель дедалі частіше залишалася в моєму помешканні. Недільними вечорами Люк збирав усіх нас у мене й чаклував біля плити, показуючи свою майстерність кулінара. Уже й не полічу, скількома запіканками з салом і пирогами ми поласували. Після вечері ми з Софі залишали Люка й Анабель «повторювати пройдений матеріал» наодинці.

* * *

Мами я не бачив з літа, восени вона не приїздила. Вона почувалася ослаблою й вирішила не їхати далеко. У листі вона писала, що будинок старіє, як і вона. Вона почала ремонт, і від запаху розчинників їй стало зле. По телефону вона мене запевнила, що немає жодних причин хвилюватися, їй треба перепочити кілька тижнів і все знову буде добре. Вона взяла з мене обіцянку приїхати до неї на Різдво, а Різдво було вже близько. Я приготував їй подарунок, купив квиток і домовився перенести чергування з двадцять четвертого грудня. Мої плани зруйнувала замерзла калюжа й шофер автобуса. За свідченнями очевидців, його занесло і, перш ніж перекинутися, автобус збив парапет. Постраждали сорок вісім пасажирів і шістнадцять перехожих. Я вже збирав сумку, коли мені про це повідомили. Я подзвонив до лікарні. Усіх екстернів мобілізували.

У вестибюлі відділення швидкої допомоги був справжній бедлам, медсестри засмикані, оглядові переповнені, медперсонал метушився. Найважчі з поранених чекали черги до операційної, легші лежали на ношах у коридорі. Люк, як санітар, постійно снував між машинами швидкої, що все прибували, і приймальним відділенням. Разом ми працювали вперше. Люк був блідий, і коли він проходив повз мене, я уважно до нього придивлявся.

Коли рятувальники передали йому чоловіка, у якого з литки під прямим кутом стирчали велика й мала гомілкові кістки, я побачив, як він повернув до мене зелене обличчя й повільно з’їхав уздовж одвірка вхідних дверей, перш ніж розтягнутися на кахляній підлозі в шашечку. Я бігом його підняв і посадив у крісло чекальні, щоб він прийшов до тями.

Той бедлам тривав добрих півночі. На світанку відділення швидкої скидалося на військовий госпіталь через кілька годин після бою. Підлога була мокра від крові та встелена пов’язками.

Коли все трохи вляглося, чергова бригада заходилася прибирати.

Люк так і сидів у кріслі, де я його залишив. Я підсів до нього. Він сидів, опустивши голову на коліна. Я змусив його поглянути на мене.

— Усе скінчилося, — підбадьорив я його, — ти пройшов перше бойове хрещення і, хоч, може, ти й думаєш не так, витримав його досить добре.

Люк зітхнув, обвів кімнату каламутним поглядом і кинувся виблювати надвір. Я пішов за ним, щоб підтримати.

— Що ти там казав про те, як я його витримав? — запитав він, спираючись спиною об стіну.

— Це була кепська різдвяна ніч, запевняю, що ти добре тримався.

— Ти хочеш сказати, що я поводився, як покидьок, беркицьнувся без тями, а потім побіг блювати; гарний із мене студент-медик, нічого сказати.

— Якщо тобі від цього стане ліпше, можу сказати, що коли вперше потрапив до резекторської, я теж знепритомнів.

— Дякую, що попередив, у нас перше заняття в анатомічному театрі наступного понеділка.

— Усе буде гаразд, ось побачиш.

Люк спопелив мене поглядом.

— Ні, нічого гаразд не буде. Я місив тісто, а не людську плоть, краяв хліби, а не скривавлені сорочки й штани, жоден із моїх кренделів не волав пробі, навіть коли я всаджував у нього ножа. Здається, це все не для мене.

— Люку, більшість студентів-медиків проходить

1 ... 27 28 29 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадач тіней"