Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Моя колишня гувернантка і Тереса Рівас були коханками в часи, коли гомосексуальність була привілеєм ари­стократів і митців: перших — бо вони робили це дискретно, як один з моїх далеких родичів, ім’я якого не варте згадки, а другі — тому що відмахувалися від суспільних норм і релігійних приписів. Відомими були нечисленні випадки: один журналіст, письменники, поетеса світової слави, пара акторів, але багато інших імен тримались у таємниці.

Попервах міс Тейлор і Тереса Рівас, бідні, як церковні миші, жили в Тересиній мансарді, та невдовзі міс Тейлор отримала місце вчительки англійської мови у школі для дівчат, де вона викладатиме двадцять років і нікого її особисте життя не цікавитиме. В очах світу вона була старою панною, такою ж асексуальною, як амеби. Заробляла вона небагато, але давала ще приватні уроки, і це дало їм змогу орендувати скромний будиночок в районі, де жив середній клас, куди вони врешті перевезли рояль. Хосе Антоніо, як тільки мав змогу, відсилав їм якісь гроші, бо платні міс Тейлор заледве вистачало на найнеобхідніше.

Тереса Рівас покинула свою роботу в Національній телефонній компанії, аби повністю присвятити себе феміністичній боротьбі. Вона співпрацювала з організаціями, які обстоювали права жінок: право голосу, право опіки над дітьми, яке раніше належало виключно батькові, право на власні доходи і охорону праці, право на захист проти насильства — тобто виступали за фундаментальні зміни в законах, які ми нині сприймаємо як щось належне. Вони також висловлювалися за право на аборт і розлучення, які католицька церква різко засуджує. У ті часи ще існувало пекло. Тереса казала, що якби мужчини народжували дітей і мусили терпіти шлюбного чоловіка, то аборт і розлучення були б таїнствами. Вона вважала, що чоловіки не мають права висловлювати свою думку, а ще менше видавати закони щодо жіночого тіла, бо не мають поняття про тяготи вагітності, біль пологів і вічне рабство материнства.

То були настільки радикальні ідеї, що Тереса з певною регулярністю опинялась у в’язниці за їх обнародування, порушення громадського порядку, підбурювання до страйку, вторгнення в конгрес, а одного разу — за напад на президента республіки під час публічного заходу. Газети писали, що розгнуздана феміністка пошпурила переспілим помідором у президента, коли той відкривав фабрику з виробництва сухого молока. Тереса стверджувала, що то був американський бізнес, який мав на меті замінити материнське молоко консервованим лайном. Вона просиділа в тюрмі чотири місяці, доки Хосе Антоніо не вдалося витягти її на свободу.

Приїзд цих двох жінок у Санта-Клару взимку був нашим щорічним святом. Вони привозили столичні новини і світові прогресивні ідеї, які породжували в нас переляк упереміш із захватом. Гадаю, що в якусь мить Хосе Антоніо прийняв той факт, що міс Тейлор ніколи не вийде за нього заміж, однак сумніваюся, що він знав причину цього. Ніхто з нас не підозрював, що між Тересою і міс Тейлор є щось більше, ніж міцна дружба. Зізнаюся, й мені це ніколи не приходило в голову.

Боротьба, яку вели Тереса Рівас та інші, схожі на неї, жінки, за зміну звичаїв і законів, поступово давала плоди. Ми рухаємося вперед, як черепаха, але за своє довге життя я пересвідчилася, який ми зробили поступ. Думаю, що Тереса і міс Тейлор були би горді з того, чого добились, і продовжили би боротись за те, що ще треба зробити. «Ніхто нам нічого не дасть, — казала Тереса, — усього треба добиватися силою, а якщо заґавишся, у тебе це відберуть».

Я ніколи не розмовляла на ці теми ні з матір’ю, ні з тітками, ні з Фабіаном, а тим паче з його родиною. Потай від свого нареченого я читала книжки і журнали, які давала мені Тереса, і обговорювала їх лише з Люсіндою та Авелем, які були майже такими самими радикалами, як їхня донька. Я відчувала затаєне бунтарство, стримувану лють при думці, що вийду заміж, народжу дітей, перетворюся на домогосподарку і житиму банальним життям в тіні свого чоловіка.

— Не виходь заміж, якщо не переконана, що зможеш прожити решту життя з Фабіаном, — сказала мені міс Тейлор.

— Він мене довго чекав. Якщо я не вийду заміж зараз, то доведеться розірвати ці вічні заручини.

— Краще це, ніж виходити заміж, маючи сумніви, Віолето.

— Скоро мені виповниться двадцять п’ять років. Саме той вік, щоб вийти заміж і народити дітей. Фабіан чудова людина і дуже мене любить, він буде добрим чоловіком.

— А ти? Гадаєш, ти будеш доброю дружиною? Подумай, Віолето. Мені не видається, що ти закохана. Ти завжди була бунтаркою, дослухайся до голосу своєї інтуїції.

Міс Тейлор посідали ті самі сумніви, що й мене, однак я була заручена з Фабіаном, в очах усіх ми були парою, і не було вагомої підстави дати цьому доброму чоловікові облизня. Мені здавалося, що без нього я приречена лишитися старою панною. У мене не було ні таланту, ні особливого покликання, яке б вказало мені життєвий шлях, відмінний від того, якого сподівалися від жінки. Те бунтарство, про яке згадувала міс Тейлор, замість додати мені наснаги для того, щоб взяти власну долю у свої руки, мене гнітило. Я хотіла бути такою самою, як вона і Тереса, але ціна була надто високою. Я не наважувалася обміняти безпеку на свободу.

Ми з Фабіаном побралися 1945 року, майже п’ять років пробувши нареченими — буцімто платонічними, як то було заведено, але на ту пору я вже якийсь час не була незайманою: втратила цноту, сама того не бажаючи, під час фіглів-міглів з Фабіаном. Я виявила це однієї ночі, побачивши, що моя спідня білизна поплямлена кров’ю, хоча я не менструювала, однак я змовчала і не розповіла про це Фабіанові. Не запитуй мене чому, Каміло. Наші борюкання відбувалися, як завжди: ми, напівоголені, збуджувалися до шаленства, відчуваючи вину, незручність, страх і ніяковість — аби він врешті чувся засоромленим, а я лишалась невдоволеною. Відколи я переїхала у Сакраменто, ми бачилися значно рідше. Коли він приїздив, то поселявся в готелі, де ми могли би зустрічатися, якби він дозволив. На ліжку в доброму готелі ми могли б кохатися обдумано і з презервативами, які були доступні кожному