Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Ось для кого придумали подорожі. Для тих, хто мав гроші, щоб поїхати на сафарі, і час на рукоділля. Не я. «Таро, ти смішна. Ти запитала мене, що тебе надихає. Чому це має бути щось практичне? Чому тобі не можна мати в житті щось навіть дурненьке, що дає тобі радість? А подорожі — це не дурне заняття!» Від запитання Фіш мене заціпило. Чому я не можу подорожувати? Хто вирішував, що для мене це занадто? А, так, звісно. Я сама. «Чому б тобі не приїхати до мене в гості, в Токіо?» — запропонувала вона. «Маю квартиру, тож зможеш пожити тут безкоштовно. Плюс, мені здається, я вже знаю місто. Буду твоїм особистим гідом!» Спершу, мене накрила хвиля: «Ні, ні, квиток дуже дорогий! Якщо ти це утнеш, то фінансово себе зруйнуєш!» Але на той час я вже себе знала як облуплену: якщо мені щось спричиняє дискомфорт, якщо від самої думки про щось нове по шкірі йдуть мурашки, то це і є те, що я мушу дослідити. Я глянула ціни на квитки, знайшла доступний для мене і купила того ж вечора, не даючи собі часу на відступ.

Я вирушила до Токіо з наміром бути типовою людиною, яка їде в Токіо. Абсолютного переконання, що я маю право на подорож у таке екзотичне місце в мене не було, тож я прикинулася людиною, яка дістає задоволення від подорожей. Який одяг взяла б із собою така людина? Який би одяг їй подобався, в чому вона мала би найкрутіший вигляд. Точно не в запраних футболках. Я спакувала сумку, як досвідчений джетсетер, а не людина, що боїться літати. Мені здавалося, що така особа мала би багато знати про Японію, тож прочитала роман Харукі Муракамі та книжку з історії Токіо. І чи така людина дозволила б собі страждати від джетлаґу? Ніфіга. Вона б почала давати жару щойно приземлиться.

Тримаючи в голові таку версію себе, я сказала «так» невідомому, всупереч глибокому дискомфорту. Їла свіжого вугра. Наскільки свіжого? Він був живий і плавав у акваріумі кілька хвилин до того, як я його поглинула. У день сольного польоту до Кіото я блукала бамбуковим лісом під дощем і слухала мантри буддійських монахів. Їхні голоси вібрували в моїй душі так, що я досі їх відчуваю. Якось я збула ніч із високим хлопцем в класних окулярах, що вивчав середньовічний Буддизм, а коли наступного ранку мій телефон розрядився, зорієнтувалася у токійській системі метро і дісталася додому самостійно. В Японії я прикидалася людиною, яка насолоджується життям, аж поки якось, одного вечора, виявилося, що співаю якесь жахливе караоке в барі з новими місцевими друзями, і я усвідомила, що таки стала людиною, яка насолоджується життям. І я кайфувала на повну, горлаючи пісню Purple Rain.

Я дійшла до розуміння того, що подорожі — це не вишукана розкіш поза моїми можливостями. Подорожі — це важлива складова життя. Вони дарують задоволення, розширюють знання про світ, а найважливіше — показують іншу перспективу. Подорожі дають мені свободу від щоденних турбот, що в «нормальному» житті стають для мене тягарем. Ці поїздки не мусять бути такою ж пригодою, як мандрівка в Токіо на два тижні. Кожна поїздка може стати для мене «мандрівкою», якщо я так до неї поставлюся. Виїзд на пляж, дві години в красивій бібліотеці, пропустити сніданок, а натомість зазирнути у Детройтський Інститут Мистецтв. Це все враховується. Одна з моїх улюблених мандрівок — це самотня екскурсія в містечко Охай у Каліфорнії. Туди їхати годину-півтори від Лос-Анджелеса, тож я виїжджаю рано-вранці, щоб сходити на ринок. Потім ліниво плентаюся вулицями і вбираю в себе магічне, золотисте світло долини. Спостерігаю за сонцем над Медитативною горою, за небом, розцяцькованим неймовірними пасмами червоного й помаранчевого. Потім іду у свій улюблений бар, слухаю джаз на вінілі і випиваю саке. Поїхати до Охая не так складно і коштує рівно стільки, скільки півбаку бензину, — проте я їду туди із наміром, влаштовую з цього подію. Моє сприйняття подорожі перетворює одноденну поїздку на життєствердну мандрівку.

А що наповнює твою криницю? Яке твоє улюблене заняття, від якого серце співає? Займатися флористикою? Споглядати людей у кав’ярні? Читати книжки у парку, забувши про час? Повертатися до танців, які чомусь закинула? Те, що дарує тобі щастя, відчуття відпочинку та легкості, такі приємні, аж душа палає натхненням? Те, що нас надихає найчастіше виявляється тим, що легко випустити з поля зору. Ми це втрачаємо, бо протягом дня треба стільки «роботи переробити». Ми «страшенно зайняті». Утім від того, що забороняємо собі задоволення й надто серйозно ставимося до життя, ми не стаємо сильніші. Це пряма дорога до спустошення та вразливості. Тож стеж за наповненістю своєї криниці та дивуйся тій силі, мотивації й блиску, які неодмінно знайдеш у ній на все життя.

Пишу це тобі наприкінці дня, з готелю у Нью-Йорку. Я у відрядженні, але під час обідньої перерви замість того, щоб швидко з’їсти сендвіч над сміттєвим баком, як я зазвичай роблю (мої сендвічі змовилися проти мене; завжди розлітаються... тому простіше довірити прибирання гравітації), вирішила піти прогулятися у Вест-Віллидж. Я простувала викладеними бруківкою вулицями без конкретного напрямку і мети, аж поки опинилася в парку на площі Вашингтона. Десь на фоні грало джазове тріо, а я спостерігала за двома літніми панами, що жартували, граючи в шахи. Пішла далі, крізь Тріумфальну арку, попри гігантський бетонний фонтан, який несподівано увімкнувся саме тієї миті, шиплячи та розкидаючи бризки. Вода била в гору до неба, ніби дерево, що вмить виросло. Маленька дівчинка біля мене скрикнула від радісного здивування. Я відчула, як усе моє тіло всміхнулося. Хіба ця мить не краща за сендвіч над сміттяркою? До кінця дня я випромінювала енергію натхнення.

Що ти можеш втнути вже сьогодні, щоб сповнитися натхнення?

Офіційний дозвіл на сповнення душі натхненням

Дуже добре знаю, як буває важко «дозволити» собі просто насолоджуватися чимось, тож якщо в тебе теж із цим проблема, прошу, дозволь мені надати тобі дозвіл.

Я, Тара Шустер, при здоровому глузді, надаю тобі дозвіл знайти і реалізувати те, що тебе хвилює, дарує щастя й цікавить. Ось кілька підказок, як знайти своє натхнення:

1. Згадай, що ти колись любила робити, а потім припинила, бо «виросла» з цього? Я, наприклад, любила створювати колажі з великою кількістю клею й блискіток, як дворічна дитина, до запаморочення захоплена кольоровими фантиками з-під цукерок.

2. Згадай, що такого тобі завжди хотілося робити, але ніколи не було на це часу? Для мене — це стрибки на гігантському батуті. Дивно було би знаходити час на таке, але мені ДУЖЕ хочеться.

3. Чого б такого сміливого й шаленого ти прагла, але життєві обставини не давали змоги це втнути? Для мене — це пожити рік у Європі, і подорожувати з єдиною акуратно спакованою валізкою, спілкуючись із цікавими людьми.

Тепер я даю тобі дозвіл на виконання УСЬОГО переліченого вище, а також на решту, чого ти себе досі позбавляла. Ти мусиш це робити. Навіть якщо недовго. Звісно,