Читати книгу - "Дим"

314
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дим" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 84
Перейти на сторінку:
російську ніч.

* * *

Пройшло небагато часу, й провідниця знов показалась в їхньому напівкупе, коротко мовила:

– Станція Зерново, під’їжджаємо… Зараз їхня митниця буде.

І ото знову чи так Антону лиш здалося, чи вона дійсно вивела те «їхня» якось насторожено. Зрештою, поїзд скоро спинився, і ота російська митниця ввалилась всередину – до них підійшли двоє, один з автоматом, другий в зеленуватій формі з орлами. Той, що перевіряв, був цього разу капітан – сухий і злегка зарослий щетиною чоловік, чорнявий, із чіпкими темно-карими очима, що позирали холоднувато. А отой другий, прикордонник, був узагалі з німецькою вівчаркою на повідку, такої жовтуватої масті, рослою. Вівчарка стала передніми лапами на Антонову полицю і принюхувалась тепер до Іриної ноги, що звисала трошки згори, прикордонник ту собаку наче навіть і не осмикнув.

– Мой и жены, – мовив Антон, подаючи паспорти та міграційні картки, як до нього дійшла черга. – Служивый, не буди, а? Нам скоро сходить…

Чорнявий наче не слухав його і, взявши паспорти, грубо шпортонув Іру за плече. Антон зиркнув на нього скоса, але той навіть не дивився – втупився в розкритий Антонів паспорт, а прикордонник із собакою, навпаки, нависав над столиком напівкупе, широко розставивши ноги, і на Антонів погляд, немов ото знічев’я, легко забарабанив пальцями по цівці автомата, що звисав над його грудьми наперевіс.

Іра збудилась і, опершись на праву руку, сонно позирала навкруг, вона звісилась з полиці і втупилась на вівчарку, та на неї.

– Найда? – здивовано вивела Ірина сонним голосом, а собака на те приглушено, грізно загарчала.

– Фу! – осмикнув її прикордонник.

– Почему паспорта старые? – спитав другий, митник, невідомо у кого, і, не дожидаючись відповіді, гаркнув: – Багаж показываем!

– Ось, – кинув, злегка скривившись, Антон і напрочуд вправно посунув обидві сумки до нього одною ногою.

Іра ще й досі лупала по вагону сонними очима і якось незграбно пригладжувала волосся, а тоді голосно позіхнула.

– Открываем сумки к осмотру, – нетерпляче проговорив чорнявий капітан. – Куда едете?

Антон заходився розстібувати блискавки на сумках.

– В Смоленск.

– Цель поездки?

– На свадьбу к сестре.

Митник кинув обидва паспорти на столик, тоді нагнувся до першої розкритої сумки, другий підвів собаку.

– Это что у нас?

– Конфеты.

– Почему так много?

– Сколько много – две пачки… Гостинец.

– Это…

– Это наша одежда.

– Сядьте на место!

– Я сижу.

– Это что?

Митник витяг із другої сумки вишивані сорочки в пакетах і кинув їх на стіл до паспортів.

– Подарок. Сестре, – нехотя пояснив Антон.

То був і справді подарунок – ото такий вони тільки й надумали Ларі подарунок. А який ще? Купувати щось дороге – в них грошей нема, та й чи треба те дороге Ларі? Таким її не здивуєш, чесно кажучи. І ото думали-гадали, ще з літа, та де – з весни, як надумала Лара знов заміж виходити. Що б їй подарувати? І якось згадав він, Антон, що Лара одного разу, ще як він був школярем, приїжджала до них із матір’ю в гості, і була у вишитій сорочці, тільки такій ото – фабричній. Десь тут же і купила її нібито. Вона взагалі була модниця знатна, та Лара, і вдягатись уміла завше, але та от сорочина так вже їй личила, така вона у ній якась була гарна, що не описати… У світло-коричневій довгій замшевій спідниці з розрізом, високою талією, що туго облягала її стрункий стан, з широким поясом в колір спідниці, у босоніжках на шпильці… Її хвилясте руде волосся було зібране в хвіст, навмисне трохи неакуратно, і спадало на праве плече. Хтозна, може, то лиш Антону так здавалось тоді, але сорочка так уже їй пасувала, до всього – до оцього яскраво-рудого волосся, до м’яких рис обличчя, які бувають у струнких, але по природі схильних до повноти людей, до її густого ластовиння, до теплого погляду великих світло-карих очей, до ніжної усмішки одним кутиком пухких губ, з неодмінно примруженим поглядом в особливі хвилини, точно таким, як ото й у Антона.

Так, Лара завше була красивою, і не просто собі красивою – привабливою, хоч це, може, й не те слово. Просто вона саме приваблювала до себе людей, вона приковувала до себе сторонні погляди, легко зводила з розуму чоловіків, а жінки або неодмінно хотіли з нею потоваришувати, або ж навпаки – знічувались при ній, похмурніли чи навіть відверто заздрили. Ну, словом, як колись він охрестив її при розмові з Іриною… Це було трошки кумедно, Ірина розпитувала в нього про сестру, бо ще не зустрічалася з нею, а він намагався якось вичерпно і коротко про неї сказати коханій так, щоб вона напевне зрозуміла.

– Ну яка вона? – не вгамовувалась Ірина тоді.

Вона вже чула од деяких карабутівських дівчат якісь фантастичні і, може, трохи заздрісні оповідки про неї, але сама ще не бачила, і її просто-таки розбирала цікавість.

– От взагалі, з себе? Ну, що за людина, що за характер, ну…?

Антон задумався, а тоді бовкнув перше, що прийшло в голову, і воно, оте що він бовкнув, як це часто буває, мабуть, і характеризувало Лару краще за все.

– Ну вона така, знаєш… – він задумався і випалив: – Серцеїдка. От.

Він був тоді ще парубком із вітром в голові, і сам потім довго дивувався, як зумів так влучно охарактеризувати сестру. Але то була либонь що чиста правда.

І от при всьому цьому та сорочка їй пасувала дужче за все. Антон навіть сказав їй тоді про це, і вона задоволено зашарілась. Почути таку похвалу від мовчкуватого і сором’язливого Антона було справдешньою нагородою, а сам він надовго запам’ятав той день. Зрештою й не дивно – то був один із найщасливіших днів його життя, яких, либонь, не так і багато на те нещасне життя й випало і про які завжди приємно згадувати. Його мати була ще жива, були саме літні канікули, стояла тепла й безхмарна пора, але не спекотна, якось так несподівано приїхала Лара, сестричка, котру він любив і котра, окрім матері, тоді була єдиною його рідною душею на всьому білому світі. Це було вже після обід, він, впоравшись удома з тим та сим, приводив до тями старий мопед, котрий зі Йвановичем недавно виміняли в Нехаївці на його, Йвановича, розбиту гармошку та пляшку самогонки, і тут загавкав пес у дворі. Антон, до пояса голий, в самих штанях, брудний, як мара, з ніг до голови в солідолі й нігролі, пропахлий бензином, вийшов у двір, думаючи: кого

1 ... 27 28 29 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дим"