Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— З чого ти взяла? Хто дав тобі право вирішувати за мене? — він стискає мої руки своїми, від чого знову виникає відчуття дежавю. Тільки от руки не ті, менші й усі в маленьких мозолях, напевне від гри на гітарі.

— Ніхто, — усміхаюся йому в спину, відчуваючи щось схоже на журбу. — Хіба те, що я хворію на тебе вже вісім років. Не думаю, що те, що ти відчуваєш до мене настільки довговічне.

Він не відповів на мої слова, і я сумно посміхнулася ще раз, збираючись прибрати свої руки від нього і залишки почуттів зі свого серця.

— Але якщо ти кохаєш мене, хіба тобі цього недостатньо? Чи може ти вже кохаєш іншого? — його тихий голос і погладжування моїх рук заспокоює, є в ньому щось таке, що зачаровує.

— Мені б позбутися всього цього, — кажу з усмішкою, поки по щоці тече перша сльоза. Говерла повертається до мене обличчям, стискаючи мої руки у своїх.

— Навіщо тобі це робити, Дар? Ми з тобою вільні, можемо просто піти звідси та ніколи не повертатися, плюнути на всі ці кляті закони, — його пальці ніжно гладять щоку, так що я мимоволі заплющую очі, приймаючи цю ласку. — Тільки ти і я, більше нікого. Я захищу тебе, обіцяю.

Колись я б віддала все за ці слова, за цю надію на щастя. Раніше я б відчувала радість, невимовне щастя, але не зараз. У моєму серці біль і величезний жаль.

— Занадто пізно Юро, — відповідаю, опускаючи очі, бо сльози зрадницьки котяться по щоках.

— Чому? — його голос тихий і якийсь загублений.

Відповідь застрягла в горлі грудкою, я не могла її вимовити, навіть якби хотіла.

— Чому, Дар? — повторив він, стираючи сльози з моїх щік руками. Надто ніжно, надто приємно, надто сильно хочеться від цього плюнути на всі свої принципи та втекти з ним далеко-далеко.

Потрібно це припиняти, поки ще можу. Вириваюся з його рук, відходжу на кілька кроків, відчуваючи себе п'яною від його слів і дотиків.

— Чому?! — повторює він своє запитання і мені не залишається нічого іншого як відповісти.

— Тому, що вона любить тебе, — говорити це важко, але я пересилюю себе. — Ця дурна дурепа любить тебе, по-справжньому. Тому й поводиться, як ідіотка, тому й постійно намагається тебе то спокусити, то розлютити своєю поведінкою. Руслана по-іншому не вміє, або так по-дурному, або просто не по-справжньому.

— Ти думаєш, мені є діло до її почуттів, якщо я хочу тебе?! — він розлютився, намагається схопити мене за руку, але я відступаю.

— Тобі байдуже до її почуттів, але мені – ні! Вона моя сестра, нехай і двоюрідна, я люблю її!

— Настільки, що готова відмовитися від мене?! — він дедалі більше злиться.

— Настільки, що готова відмовитися від своїх почуттів до тебе, щоб ви були щасливі. Ви вже пов'язані цим дурним ритуалом, цього я не зможу ніяк змінити. Вона подобається тобі, її ти зможеш полюбити по-справжньому, я впевнена! Так буде правильно.

Остання фраза далася мені важко, я говорила її собі, щоб не піддатися безголовому бажанню піддатись на його слова і просто утекти разом. Це було б так не правильно, настільки, що я можу собі це приставити тільки уві сні. Кинути всіх, плюнути на всі правила і цей жахливий тягар, що з самого дитинства нависає над мною, і є в рази жахливішим ніж звання «вільної вовчиці». Прикинутись кимось іншим, знову його покохати, жити так, наче я й в правду нікому і нічого не винна… Хіба ж це не просто сон, якому ніколи не збутись? Звучить, як він.

Юра завив, різко схопив мене за плечі та затряс:

— Та я тебе люблю, дурепо! Як ти не розумієш?!

— ЮРА! — різко кричу на нього, бо сили вже закінчуються. Вириваюся з його рук і втрачаю терпіння. — Не маніпулюй мною, як інші! Ти пішов зі зграї не для мене! Хоч ти не кажи, що я тобі щось винна!

Він відходить назад, його очі дивляться на мене тим самим поглядом, від якого жахливо ниє серце.

— Ось значить, як ти заговорила... — у його словах повно отрути, але я не збираюся втішати його.

— Я вдячна тобі, що ти був у моєму житті. Але тепер тобі краще піти, — заплющую очі, стримуючи сльози й порив обійняти його.

Юра завиває, чую хрускіт виламаних дверей на кухню, але навіть не здригаюся. Далі чую шум замка, що відчиняється, і гучний ляск вхідних дверей.

— Ну ось, тепер прибирати доведеться, — філософськи зауважила Руслана, ось тільки цього разу я не збираюся цього робити. Те, що вона не спить, я зрозуміла відразу. Сестра має випити дуже багато, щоб так сильно напитись.

Різко видихаю і збираюся піти з кухні. Вона зупиняє мене на порозі, збираючись мені щось сказати.

— Навіть не думай мені дякувати, — кажу, ледве стримуючись. — Але й за боржок не смій списувати. Я тобі ніколи нічого не була винна.

***

Сенсу залишатися жити з Русланою у мене більше не було. Той зверхній погляд, яким вона мене нагородила, говорив сам за себе. Ніхто не просив мене його відшивати, він і їй самій не потрібен. Так все виглядає в її очах, та мені уже байдуже до цього. До самого ранку я збирала свої речі у дорожню валізу. Потім прибирала, щоб залишити після себе кімнату в чистоті. Руслана пішла до себе і мене більше не чіпала, і я цьому навіть була рада.