Читати книгу - "Вибрані твори"

Старі плужани, повторюю, зовсім зникли зі сторінок журналу, зате чимало з них «удостоїлися честі» бути розкритикованими. Найболючіше те, що голобля «центральної постаті в літературі» походила по плужанських корифеях. Залишилось останнє — ударити по організатору й незмінному керівникові старого «Плуга», який пригрів під своїм крилом усіх отих «міщан, пристосуванців, меншовиків, куркульських контрабандистів та антимарксистів».

І це було зроблено. Пилипенко дістав ярлик «правий опортуніст». Після одних бурхливих зборів харківської філії плужан, на яких його молотили з особливою пристрастю, «палата» запропонував мені десь підвечеряти. В рідну корчомку при Будинку Блакитного не пішли, щоб ні з ким не зустрітися. Сіли на трамвай, поїхали в погребок поблизу вокзалу.

Але не сховалися: там сидів кіносценарист Василь Радиш[830]. На щастя, то був Пилипенків друг часів громадянської війни. Підсіли ми до нього й умовилися: про літературу — ні слова! Друзі, випивши по чарці, поринули в бойові спогади. Та ненадовго. Клята література міцно сиділа у мізках. Радиш завідував тоді сценарним відділом ВУФКУ, він почав агітувати свого колишнього комбрига написати сценарій. І навіть тему підказував.

— Може вийти дуже смішна комедія!

Пилипенко замахав руками.

— Ні, ні, Василю. Мені зараз не до комедій. Можу написати тільки трагікомедію, найсмішнішим героєм якої буду я сам.

І майже дослівно запам'яталося таке: «Добре було Тарасові Бульбі, — сумно посміхаючись, мовив Сергій Володимирович. — Він казав Андрієві: „Я тебе породив, я тебе й уб'ю!“ А в моїй трагікомедії не Тарас, а Андрій скаже батькові: „Ти мене породив, і я тебе за це „шльопну““!»

1972 р.

 квітні 1922 року в Харкові було засновано Спілку селянянських письменників «Плуг». Сама назва заінтригувала, і я почав до цієї організації придивлятись, знайомився з її програмою. Я тоді не вважав себе письменником: хто пише сякі-такі вірші, ще не письменник. А проте, мене зацікавила сама організація. Хотілось подивитися власними очима, хто в ній, з яких людей вона складається. Нагода до цього була: щопонеділка, як я довідався, збираються плужани (так себе називали члени «Плуг») в так званому «Селянському Будинку», що на площі Рози Люксембург. Яке відношення мали до нього селяни, зараз не пам'ятаю. Можливо, це був готель, а може, заїжджий двір. Був там клюб, що мав досить великий зал, і в тому залі збиралися письменники.

Організаторами Спілки були Сергій Пилипенко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Петро Панч, Григорій Коляда, Іван Шевченко.

Згодом до неї прийшли тепер видатні письменники — Головко, Минко, Усенко... До цієї організації належав і я і не виходив з неї, як багато товаришів, аж поки вона самоліквідувалась.

До віршування я звертався тільки кілька разів у своєму житті. У 1923 році, в проміжках між працею в Народньому Комісаріяті Продовольства і навчанням в сільськогосподарському інституті, теж писав вірші. Не для друку, бо ніколи не мріяв про публікування своїх творів. Писав вірші про кохання у формі сонетів, тріолетів. Написав також поему «Трембітні тони». У цьому творі виливав тугу за рідною землею, яка стогнала тоді під п'ятою санаційної Польщі. Прочитав її Томі Давидовичу, моєму найближчому другові, Олі, з якою ми іноді зустрічалися. Сподобалось. Оля тоді вчилась у театральному училищі, яким керував режисер Дмитро Грудина — активний плужанин. Як і я, Оля ходила на плужанські вечірки. Вабили вони небуденністю. Де, коли було, щоб початківці-письменники отак збиралися в одному місці, читали широкій публіці свої твори, а потім слухали критику на них! А які пристрасті розпалювались у дискусіях, як ораторствували новоспечені критики! Недарма плужанські вечори увічнив у своїх гуморесках Остап Вишня.

І все ж плужанські вечори здались мені спершу свого роду забавою в літературі. Бо хто виступає і хто критикує?! Імен тоді ще не було. Я бачив у своєму житті двох справжніх поетів: Василя Пачовського[832], який учив мене української мови в першій клясі гімназії в Станіславі[833], і великого Каменяра Івана Франка.

Плужанські вечори ставали щораз цікавішими. Адже там, крім початківців, виступали іноді й відомі поети та прозаїки, а також мовознавці, критики. Пригадуються мені такі вчені, як Білецький, Синявський[834], Плевако[835],