Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Мері відповіла, що вона має містера Кука за справжнього джентльмена, а що Макевой не знає нікого з тих, про кого тут ішлося, то вона не бачить нічого поганого в тому, щоб навести тут слова місіс Рассекс.

— Ти добре знаєш, що вона моя найближча подруга, так само, як і твоя, Гарві, і я люблю Генрієтту, як власну доньку. Ці джентльмени вже почули, яка тварюка цей сер Гаррі, тож було б добре, щоб вони знали й те, що в Роксі та Генрієтти душа не з лопуцька і їм не бракує клепки, щоб навести цій здоровецькій свинюці полуду на очі за кожної нагоди.

Звіролов ще не вповні заспокоївся, але Ебенезер, хоч ця складна метафора і змусила його поморщитися, визнав за цими невідомими жінками право на їхні фіглі-міглі, аби підвести Мері назад до її історії.

— Оцю ж міс Бромлі, — зітхнула Мері, — і мала Роксі на мислі, коли казала мені, що я можу вмовити її опанувати моє ремесло.

Ебенезер не міг стримати злості.

— Отак ви уявляєте собі благородну і щедру душею жінку, яка бере до себе бідолашну дівчину, щоб зробити з неї шльондру? Нещасна міс Бромлі! Я так собі міркую, що ця ваша місіс Рассекс нічим не краща від свого чоловіка!

— Тихіше, тихіше, містере Кук, — спокійно сказала Мері. — Ви забуваєте, що я прямую не до млина сера Гаррі, щоб забрати її, а до дому її англійського чоловіка, пана Ромлі…

— О Боже!

— Отож дайте мені скінчити. Дівчина була мов громом прибита цим зґвалтуванням, чи як хочете, так це і називайте, так що вона почала забалакуватися, як навіжена. Вона заявила, що її звати зовсім не Меґ Бромлі, а Анна Кук з мису Кука і що вона сестра Поета-лауреата, а дикун, що напав на неї, то зовсім не дикун, а її колишній вихователь ще з малих літ…

— Та що ви кажете, тепер я зрозумів! — вигукнув поет. — Вона була нашою подругою — Анни і моєю, ще відколи ми були дітьми і мешкали на Пламтрі-стріт; якась справа привела її до Меріленду, і вона збиралася відвідати мене в Молдені, аж поки не довідалася про мою ганьбу і батьківський гнів. Еге ж, тепер все зрозуміло! Вона не сміла й близько підійти до того місця, що має таку недобру славу, і натомість оселилась у Черч-Кріку, розпитуючи тим часом про мене в людей. Присяй-бо, ще одна загублена душа на моїй совісті! Бідолашна, бідолашна міс Бромлі; Анна одразу примчалася б тобі на допомогу, якби тільки знала!

Щиро кажучи, почуття, що оволоділи Ебенезером, були доволі різними і плутаними: він відчував невимовну полегшу, коли думав, що Діва з Черч-Кріка не була його сестрою, але водночас був засмучений цим, і не тільки тому, що це була подруга його сестри, але й тому, що це означало, що його сестра й досі невідь-де. Він раптом зблід, бо нова думка стрельнула йому до голови.

— Та ні, це ще гірше! Чого б це міс Бромлі мала опинитись у Меріленді, якщо вона тільки не була компаньйонкою Анни? Еге ж, о Боже, вони подорожували разом — що може бути вірогіднішим? — і коли почули, як стоять справи в Молдені, чи коли мій батько наздогнав Анну і залишив при собі, міс Бромлі вирішила сама спробувати відшукати мене. Так воно і є, я певен, й або Джоан Тоуст нічого їм про мене не сказала, або вони їй не повірили! Боже мій, Боже, бідолашна дівчина! Скільки ще людей має зазнати наруги через мене? І тепер, удавшись до цього відчайдушного викруту, вона шукає, щоб хтось її пожалів, або ж від того потрясіння, що вона зазнала під час ґвалту, у неї помутився розум, вона називає себе іменем своєї найкращої подруги і думає, що це Генрі Берлінґейм скривдив її!

— Вона й справді подеколи називає свого чоловіка Генрі, — визнала Мері. — Роксі також про це казала.

— Але стривайте, — мовив Макевой. — Ви залишили цю дівку в себе в кімнаті на горищі, коли вона щось белькотіла отій Рассекс, а тепер вона вже дружина того хлопа, що скочив на неї і якого вона ледь не застрелила! Тут ви дещо проминули в цій оповідці, дорогенька, хіба ні?

— Та вже ж, сер, — Мері кивнула, — але то вже нехай розкаже Гарві. Коли дівчина скінчила і перестала торохтіти, вона зомліла на руках у Роксі, і її непритомну перенесли до млина, в покої Генрієтти. Упродовж трьох днів Роксі доглядала її, як хвору дитину, а на четвертий день вона зникла. Ніхто її відтоді не бачив, окрім ось нашого Гарві…

Оповідку про Біллі Ромлі завершує свідок того, як той англізувався. Мері Манґамморі порушує питання, чи ж то дикунство причаїлося під покровом цивілізації, чи ж то сама цивілізація причаїлася під покровом дикунства, але відповіді на нього не дає

Мері скінчила розповідати й очікувально подивилася на Гарві Рассекса, як це зробили також Ебенезер і Джон Макевой. Але тому, що ці останні слова вона проговорила більш низьким тоном, ніж решту своєї історії, і тому що слова ці були звернені безпосередньо до Макевоя, звіролов їх недочув і застиг з бездумною усмішкою на вустах.

— Розкажи їм, Гарві, — підказала вона, — що сталося, поки Діва з Черч-Кріка лежала непритомна вдома у Роксі, ну, і решту також.

— Еге ж, так воно і є, — засміявся Гарві, так і не розуміючи, що саме вона сказала. Ебенезер дійшов висновку, що думками старий блукає десь далеко, адже попереднє зауваження щодо місіс Рассекс він ухопив одразу. — Це сталося, коли я вранці вирушив перевірити свої капкани; болото, бачите, всуціль було вкрите льодом, і хохулі позамерзали у своїх пастках, аж раптом я уздрів багаття побіля стежки і підійшов ближче, щоб трохи зігріти пальці в суглобах; там і лежав цей дикун у скривавлених штанях, із поголеною головою, а сам був холодний як смерть. Спершу я подумав, що він уже мертвий, і ще якихось дві години вповні підтвердили б мою правоту; але я відчув, що в його жилах ще б'ється життя, тож надумав забрати його сюди і зробити, що було можна. Рана виявилася нескладною,