Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

У тім краю, звідки родом мій дід, люди жили здебільшого з праці на льонарнях. П'ятеро поколінь день у день ковтали куряву, що здіймалася з розбитих стебел льону, й поволі збавляли собі віку, п'ятеро бадьорих, терплячих поколінь, що живилися козиним сиром та картоплею, вряди-годи забивали кролика, вечорами пряли чи плели по своїх господах, співали пісень, пили чай з м'ятою й були щасливі. День у день вони били льон на старезних бительнях, безборонні перед їдким порохом та спекою сушильних печей. У кожному житлі звичайно стояло одним одне ліжко з дверцятами, що було неподільною власністю батьків, діти ж спали довкола на лавах. Ранками господи повнилися духом борошняної юшки, в неділю бувала гречана каша, у великі ж свята матері з усміхом доливали в свої кавники молока — від цього чорна жолудяна кава дедалі білішала, й тоді дитячі личка рожевіли з утіхи.

Батьки рано йшли на роботу, кидаючи на хазяйстві дітлахів; діти давали лад у хаті, замітали, перемивали посуд, чистили картоплю; тоненьке лушпиння з коштовних жовтавих бульбин треба було показувати на очі дорослим, щоб відвести від себе підозру в марнотратстві чи недбайливості.

Щодня після школи діти рушали до лісу й — залежно від пори року — збирали гриби або лісове зілля: маренку, чебрець, кмин, м'яту, наперстянку,— а влітку, в косовицю, коли льонарі порали сіно на своїх убогих луках, діти мусили визбирувати лугові квітки. Пфеніг за кілограм — по такій ціні брали в замку квіття з лугів; у місті в аптеках його продавали нервовим дамам по двадцять пфенігів за кілограм. Гриби — то вже був скарб: за кілограм грибів давали в замку двадцять пфенігів,— по крамницях у місті кілограм грибів коштував марку й двадцять пфенігів. Восени, коли вогка земля в лісі рясно всівалася грибами, діти забирались якнайглибше в зелені лісові сутінки. Майже кожна родина мала свою потаємну місцинку грибів, про яку нишком переказували з покоління в покоління.

Ліс належав Балекам. Їм належали й льонарні. У дідовому селі був замок Балеків, де в невеличкій кімнатчині обіч молочної кухні дружина голови роду важила й оплачувала гриби, лісове зілля чи лугові квіти. Там на столі стояли великі терези Балеків — старовинні, оздоблені візерунком із золоченої бронзи терези, перед якими вистоювали малими ще дід та баба мого діда з кошиками грибів чи пакунками зілля в замурзаних дитячих руках, напружено чекаючи, яку гирю покладе на терези пані Балек, поки хибка стрілка стане якраз на чорній рисці — тоненькій лінії справедливості, яку щороку треба було наводити наново. Потім пані Балек брала грубу книгу в брунатній шкіряній оправі, записувала туди зважене й виплачувала гроші — монетки в один чи в десять пфенігів; тільки зрідка, дуже зрідка, комусь перепадала марка. І як дід був ще малий, у кімнатчині повсякчас стояв великий слоїк з кисленькими цукерками; й коли пані Балек, господиня дому й володарка заповітної кімнатчини, була в доброму гуморі, вона встромляла руку в слоїк, давала кожному дітлахові по цукерці — і личка дітей рожевіли з утіхи так само, як тоді, коли матері святами доливали в кавники молока, й кава там усе білішала, поки ставала така біла, як дівчачі кіски.

Один із законів, що їх запровадили Балеки, казав: нікому не вільно мати своїх терезів. Закон той утвердився так давно, що ніхто вже не замислювався над тим, коли та чому він постав. Одначе його треба було неухильно дотримувати, бо хто ламав цей закон, тому більше не давали роботи на льонарнях, у того не купували грибів, чебрецю чи лугового зілля; влада Балеків сягала так далеко, що й по сусідніх селах ніхто не давав йому роботи, ніхто не брав у нього лісового добра. Але від тих часів, як ще дід та баба мого діда малими дітьми збирали гриби й носили їх до замку, щоб там на кухні ними приправляли печеню багатим панам із Праги або запікали в їхній паштет, нікому жодного разу не спало на думку поламати цей закон: борошно міряли мірками, яйця можна було полічити, пряжу обчислити на лікті; та й, зрештою, старовинні, позолоченою бронзою прикрашені терези Балеків самим своїм виглядом ніби казали, що вони не можуть сфальшувати, і п'ятеро поколінь людей довірливо здавалися на хибку чорну стрілку, несучи до замку все, що вони з дитячою старанністю збирали в лісі.

Правда, знаходилися між тими сумирними людьми такі, що не шанували закону Балеків; браконьєри, приміром, покладалися тільки на своє вміння за одну ніч здобути більше ніж за місяць роботи на льонарнях, проте і їм, здається, ніколи не спадало на думку купити чи зробити собі терези. Моєму дідові першому вистачило відваги піддати сумніву справедливість Балеків, що жили в замку, мали дві карети й щороку вчили своїм коштом одного з сільських хлопців у Празькій семінарії на богослова, Балеків, у яких щосереди грав у карти священик, яких на Новий рік перевідував голова округи з кайзеровим гербом на кареті, а сам кайзер з нагоди нового 1900 року дарував дворянством.

Мій дід був роботящий і розумний. У лісі він завжди заходив далі за всіх дітей своїх родичів, аж у хащі, туди, де, за переказами, жив лісовий велетень Білган, що нібито стеріг Бальдерерові і скарби. Одначе дід не боявся Білгана, ще хлоп'ям він забивався в найглибші лісові закутки, назбирував силу грибів, знаходив навіть трюфелі, що їх пані Балек брала по тридцять пфенігів за фунт. Усе, що дід приносив Балекам, він записував у стовпчик на звороті календарного аркушика — кожний фунт грибів, кожний грам чебрецю, а праворуч виводив дитячими кривульками, скільки йому за що сплачено. Не забував жодного пфеніга, який він одержав у замку, з семи до дванадцяти років. А невдовзі після того, як йому минуло дванадцять, настав рік 1900-й, і Бал єни, на честь дарованого кайзером дворянства, наділили кожній родині в селі по вісьминці справжньої кави, тієї, що надходила з Бразілії; чоловікам,