Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— От тільки якби місто не мало такої фантастичної гавані, — заперечив Аю-нак, — то чи так би вже трубили вони скрізь про його теологічну значимість? Ох, сумніваюся. Адже ті й інші — язичники, і ми не можемо всерйоз вважати, неначе Їхнім вірування мають хоч якусь істотну вагу.

Розмови про Міста зорі останнім часом зажили популярності серед світлооких. Їхнім лейтмотивом була ідея про те, що окремі поселення вели свою історію від її Співців. А раптом…

— Чи не чув котрийсь із вас про таку собі Жарокам’яну цитадель? — запитав Далінар.

Його співрозмовники захитали головами, і навіть Аю-нак не мав чого сказати.

— А що таке? — насторожився Гатам.

— Просто цікавлюся.

Бесіда відновилася, хоча Далінар дозволив собі відволіктися на Елгокара та його оточення. То коли ж збирався Садеас виступити з заявою? І якби мав намір порекомендувати, щоб його взяли під арешт, то навряд чи зробив би це на бенкеті, чи ж не так?

Зусиллям волі князь змусив себе зосередитися на розмові. Йому й справді варто було звертати більше уваги на те, що відбувалося в світі. Свого часу новини про те, що якісь королівства вступили в збройний конфлікт, викликали в нього гострий інтерес. Скільки ж усього змінилося, відколи почалися видіння!

— Напевно, ні економіка, ні релігія тут ні до чого, — мовив Гатам, намагаючись покласти край суперечці. — Адже всім відомо, що племена макабакі відчувають дивну ненависть одне до одного.

— Можливо, — погодився Аю-нак.

— А яке це має значення? — запитав Далінар.

Погляди всіх звернулися до нього.

— Спалахнула чергова війна, от і все. І якби вони не билися між собою, то знайшли б на кого напасти. Так ми влаштовані. Помста, честь, багатство, релігія — кожна з цих причин дає той самий результат.

Усі співрозмовники принишкли, і від загальної мовчанки швидко ставало ніяково.

— До якої конгрегації ви належите, ясновельможний Далінаре? — у задумі запитав Гатам, наче силкувався й не міг пригадати.

— До ордену Таленелата.

— А-а, — протягнув Гатам. — Тоді все стає на свої місця. Його члени й справді терпіти не можуть суперечок через релігію. Не інакше, як наша розмова здається вам жахливо нудною.

І під цим пристойним приводом поклав їй край. Далінар усміхнувся й кивнув Гатамові, дякуючи за його тактовність.

— Орден Таленелата? — перепитав Аю-нак. — А я завжди вважав його конгрегацією для простолюддя.

— І таке ми чуємо від натанця, — по-святенницькому зауважив подвижник.

— Моя благочестива родина завжди сповідувала воринізм.

— Ще б пак, — відказав той. — Адже ця побожність була їй наруч: зв’язки у воринському світі дозволяли безперешкодно торгувати по всьому Алеткару. Цікаво тільки, чи такий же ви вірянин, коли стоїте не на нашій землі.

— Я не збираюсь вислуховувати від вас образи, — наїжачився Аю-нак.

Він розвернувся й попрямував геть, від чого Гатам здійняв руку.

— Нак-алі! — стривожено загукав він, кидаючись навздогін натанцю. — Прошу вас, не звертайте на нього уваги!

— От нестерпний зануда, — тихо проказав подвижник і пригубив ковточок вина — помаранчевого, звісна річ, як і належало духовній особі.

Далінар, нахмурившись, глянув на нього.

— А ти зухвалий, подвижнику, — суворим тоном мовив він. — І причому до безтями. Бо щойно образив людину, з якою великий князь зібрався вести справи.

— Я, власне кажучи, належу ясновельможному Гатамові, — пояснив клірик. — Він навмисно звелів мені образити гостя: господар хоче, щоб Аю-нак вважав, ніби йому соромно. Тож тепер, якщо Гатам швидко пристане на умови натанця, той гадатиме, що вся річ у цьому, і не баритиметься з підписанням контракту через підозру, що все йде якось занадто легко.

«А, ну звісно, — збагнув Далінар, дивлячись услід парочці втікачів. — Ділки вдаються й не до такого».

Хоча, з огляду на це, що йому було тепер думати про виявлену Гатамом тактовність — коли той підшукав для Далінара пояснення настільки очевидної відрази до конфліктів? Чи не готував він його, бува, до якогось прихованого підступу?

Подвижник кашлянув:

— Я був би дуже вдячний Вашій Ясновельможності, якби ви не посвячували нікого в те, що я щойно вам пояснив.

Князь помітив Адоліна, який повертався на королівський острівець у супроводі шести Далінарових офіцерів — у формі та з мечами при боці.

— Тоді нащо ти взагалі розповів мені про це? — спитав він, знову звертаючи погляд на чоловіка в білій мантії.

— Так само як Гатам хоче продемонструвати свою прихильність партнерові по перемовинах, я хотів би виказати нашу — Вашій Ясновельможності.

Далінар нахмурився. Він ніколи не мав справи з подвижниками, а в обраній ним конгрегації в пошані були простота й безпосередність. Політики йому вистачало й при дворі, і князь не мав жодного бажання шукати її ще й у релігії.

— Навіщо? Чого б це вам запобігати моєї ласки?

Подвижник усміхнувся:

— Ми ще поговоримо з вами про це.

А тоді склав йому низький уклін і пішов.

Той уже хотів зажадати пояснень, але тут приспів Адолін, який теж не спускав очей із великого князя Гатама.

— Що це було?

Далінар лише похитав головою. Подвижникам не личило втручатися в політику, до якої б конгрегації вони не належали. Таке їм навіть офіційно заборонялося, відколи Ієрократію було повалено. Але, як це часто буває в житті, ідеал і реальність — дві різні речі. Світлоокі не могли не вплутувати подвижництва в свої інтриги, тож конгрегації — і то все більше й більше — ставали частиною двору.

— Батьку? — вивів його із задуми Адолін. — Люди розставлені по місцях.

— Добре, — сказав Далінар, а тоді, зціпивши зуби, перетнув острівець. Годі грати комедію, він покінчить з цим раз і назавжди.

Князь поминув багаття, від якого війнуло настільки густою спекою, що лівий бік обличчя аж засвербів від поту, хоча правий так само студило осіннім холодом. Адолін квапливо крокував поряд, поклавши руку на ефес меча.

— Батьку? Що це ми робимо?

— Провокуємо їх, — відказав Далінар, простуючи туди, де Елгокар із Садеасом про щось теревенили. Натовп їхніх лизоблюдів неохоче розступався перед